Чому з головної тюрми України потрібно зробити музей

Днями в Кабміні заявили, що Лук'янівській слідчий ізолятор потрібно закрити через нелюдські умови утримання підсудних. В Мінюсті пішли ще далі і заявили, що взагалі потрібно продати СІЗО, а новий слідчий побудувати ізолятор за межами столиці.

Здавалося б, ідея цілком слушна, адже активісти і самі підсудні регулярно розповідають жахіття про Лук'янівську тюрму: люди сплять ледь не штабелями, в камерах лютує грибок. Але треба чітко розуміти, що станеться з Лук'янівським СІЗО, коли з нього вивезуть усіх підсудних.

Начебто вже з'явилися бізнесмени, які згодні заплатити кілька мільйонів доларів за усю тюрму, і на радість Мінюсту навіть хочуть збудувати новий ізолятор за містом. Втім, цікава їм скоріше сама земля під СІЗО, на якій потім можна побудувати черговий торговельний центр чи багатоповерхову "шпаківню". У меценатство бізнесменів не дуже віриться.

Натомість чиновникам не завадило б подумати про збереження будівель Лук'янівської тюрми – вона, все ж таки, є пам'яткою архітектури. Це СІЗО будувалося ще за часів царської Росії і відкрилося у 1863 році. Це місце буквально просякнуте історією: в'язниця пережила царські часи, радянські і, врешті решт, діє і за незалежної України. А скільки тут сиділо на нарах відомих людей! Тож що-що, зробити з Лук'янівки музей і водити сюди екскурсії більш ніж доречно.

Скажімо, відвідувачі з цікавістю відвідуватимуть камеру, в якій сиділа Юлія Тимошенко. Можна навіть зробити воскову фігуру політика, щоб додати реальності експозиції, присвяченій перебуванню в цих негостинних стінах Юлії Володимирівни. А ще знайти жінок, які сиділи разом з нею, і запропонувати їм роботу екскурсовода по камері. Так відвідувачі зможуть з перших вуст дізнатися, що саме робила жінка-політик під час слідства.

Був у столичному СІЗО свого часу і нинішній голова фракції БПП Юрій Луценко. Зважаючи на характер Юрія Віталійовича, можна не сумніватися, що він сам би прийшов пригадати, як колись коротав вечори під наглядом вертухаїв. Такий крок політика дав би додаткову рекламу музею.

Саме у Лук'янівському СІЗО відбувся останній бій отаманів Холодного Яру, вже приречених до страти. Пізніше у Київському СІЗО побував і В'ячеслав Чорновіл – його камеру теж можна було б обладнати під окрему експозицію. Те ж саме можна зробити з камерою, де свого часу сидів інший український дисидент Левко Лук'яненко.

Окрема експозиція могла б бути про культурних діячів, адже, наприклад, у 30-х роках минулого століття тут близько року перебував поет Максим Рильський, а у 70-х – кінорежисер Сергій Параджанов.

Тут можна було б дізнатися і про найвідоміших політичних діячів СРСР – тим більше, що у київському слідчому ізоляторі свого часу побували майбутній нарком освіти СРСР Анатолій Луначарський, політичний діяч Мойсей Урицький. Лук'янівка приймала і майбутнього ката-чекіста Фелікса Дзержинського, коли він відбував частину своїх 11-річних строків ув'язнення у Києві.

Для екстремалів взагалі можна розробити спеціальні тури, які розповідатимуть, як свого часу в'язні тікали від "Діда Лук'яна" – так в народі називають київську тюрму.

Слід зауважити, що втекти звідси дуже важко, але інколи це деяким зекам таки вдавалося. Однією з найвідоміших втеч є справа 1902 року, коли одразу 11 працівників газети "Іскра" на чолі з революціонером Миколою Бауманом скрутили з простирадел мотузку і спустилися з нар на волю. Отже, можна набирати команди з 11 бажаючих і проводити для них подібні квести-випробовування.

Для більш посидючих можна вигадати більш виснажливий "атракціон". Наприклад, у 1970-х роках кримінальний авторитет Володимир Нікулічев втік з Лук'янівської тюрми за допомогою леза. Яке йому начебто передали з волі, і він ночами підпилював решітку на вікнах своєї камери. Згодом Нікулічеву вдалося відігнути грати і втекти. Бажаючих для антуражу можна зачиняти в камері і залишати лише лезо, яким потрібно буде відпиляти грати. Як тільки нерви у відвідувача здадуть, решітку "перерізатимуть" пилкою по металу. Аншлаг на таких розвагах забезпечений.

Крім цього, відвідувачам тюремного музею можна запропонувати відчути себе справжнім зеком, одягнувши тюремну робу, нагодувавши справжньою баландою і відправивши попрацювати, наприклад, на господарчому дворі. До речі, в'язні самі печуть хліб у Лук'янівці, тож можна влаштувати і таку розвагу – випікання хлібу.

Ну а для найбільш відважних громадян треба взагалі зробити програму "Ніч у тюрмі". Усе має бути максимально наближеним до реальності з триманням бажаючих у камері та криками вертухаїв "Тихо! Всім спати!"

І куди ж без містики. У столичному СІЗО в усі часи, безумовно, було багато смертей: хто вішався, хто вени різав, а хто помирав від туги. Тому для лоскотання нервів можна було б запровадити нічну програму "Містичний "Дід Лук'ян". Під час цих сеансів відвідувачам розповідали б страшні розповіді про 150-річну історію СІЗО, а з грамофонів лунали б містичні мелодії.

Звичайно, за усе це можна брати неабиякі гроші. Згодом музей-тюрма може взагалі вийти на самоокупність, а там і іноземці дізнаються, що у Києві працює такий атракціон. Туристи з західних країн однозначно захочуть подивитися в яких, нелюдських умовах тримали в'язнів в СРСР та Україні.

А за прикладом, що це не просто фантазії, а цілком реальний проект, і ходити далеко не потрібно. Варто згадати львівську тюрму на Лонського, де вже водять екскурсії. Тим більше, що з Лук'янівки можна зробити куди масштабніший проект.

Фото УНІАН