Як залізничний вагон на Київщині змінював хід історії усієї України

Depo.Мандрівник продовжує мандрівку Київщиною. Напередодні ми завітали до Томашівки, звичайнісінького села в 20 км від Фастова, яке може похвалитися чудовим маєтком польських шляхтичів Хоєцьких. Тепер же ми повернемося до самого районного центру.

Люди на цих землях жили споконвіку: тут є і стоянки первісних людей, і скіфські кургани, і навіть сліди древніх римлян. З розвитком Києва не могло лишитися пустим і зручне для поселення місце на височині над річкою Унавою. Вперше містечко Хвастів згадується наприкінці ХІІІ століття у грамоті литовського князя Володимира Ольгердовича, що підтвердив право на володіння майбутнім Фастовом князям Рожановським. За часів татарської навали місто майже спустіло: життя тут ледь жевріло і свідчень про той період практично немає. Але наприкінці XVI століття містечко – яке на той час було, скоріше, великим селом – знову починає оживати, передусім завдяки уваги римо-католицької церкви. І навіть отримує в 1601 році магдебурзькі привілеї. На кінець століття припадає ще один сплеск розвитку міста, воно стає повітовим, ще й полковим. Ну а по-справжньому місто розквітло з появою залізниці наприкінці ХІХ столітті і буйним розвитком мануфактури. Нині це – районний центр з населенням під 50 тисяч мешканців і важливий залізничний вузол.

Починати огляд міста можна прямісінько на залізничному вокзалі. На його пероні на туристів чекає, на перший погляд, не надто примітний об'єкт – старий пасажирський вагончик. Нещодавно для "повноти композиції" до нього причепили ще й паротяг.

Це – музей-вагон. Одиниця рухомого складу, яка була свідком історичної події 1918 року – підписання попереднього договору об'єднання між Українською Народною Республікою та Західноукраїнською Народною Республікою. Принаймні, в це дуже хочеться вірити.

Українці завжди прагнули, щоб усі наші землі знаходилися під керівництвом єдиної української держави. Та, на жаль, з часів розпаду Київської Русі цю мрію ніяк не вдавалося втілити у життя. Багато століть землі України були розшматовані і перебували у складі абсолютно різних держав. Деякі з правителів були добріші до українців, інші лишилися в історії як відверті кати. Але всі вони без винятку були панами, а не братами українцям.

Наприкінці ХVІІІ століття частина українських земель відійшла до Австро-Угорщини, а на більшій території України правила Російська імперія. Історичний момент, який міг надати Україні Соборність, стався наприкінці ХІХ – початку ХХ століть, коли і імперія австрійських Габсбургів, і імперія російських царів тріскали по швах. Все це дало добрячий поштовх до національно-визвольного руху серед українців. Нарешті почали з'являтися українські періодичні видання, і з часом газет і журналів українською мовою нараховувалося вже майже два десятки – а це було неабияким виховничим і консолідуючим фактором.

Так званий гетьманський переворот наприкінці квітня 1918-го привів до влади Павла Скоропадського, який змінив назву УНР на Українську державу. Втім, події в ті часи розвивалися швидко, і вже наприкінці осені почалося Антигетьманське повстання, що дало змогу взяти до рук владу Директорії Української Народної Республіки.

У цей час керівники Західноукраїнської Народної Республіки вже мали намір об'єднатися з усією іншою частиною України. Начебто її представники навіть направлялися до гетьмана Скоропадського для переговорів, але на той час Київ вже був оточений військами Директорії. Тому делегація ЗУНР на чолі з міністром внутрішніх справ Лонгином Цегельським, аби зайвий раз не домовлятися, направилася одразу до Фастова – на переговори з керівниками УНР Симоном Петлюрою, Панасом Андрієвським, Андрієм Макаренком, Федором Швецем та Володимиром Винниченком (за деякими даними, Винниченка на переговорах не було – головою Директорії УНР він став лише 14 грудня 1918 року).

Так 1 грудня 1918 року на залізничній станції у Фастові прямісінько у вагоні був підписаний попередній договір про об'єднання ЗУНР і УНР. А вже 22 січня 1919-го на Софійському майдані у Києві було урочисто оголошено про офіційну злуку ЗУНР і УНР і утворення соборної української держави.

За часів СРСР ця визначна для українців подія замовчувалося – як, втім, і багато "ідеологічно шкідливих" інших. Втім, з набуттям незалежності, 1993 року, на пероні залізничного вокзалу у Фастові було вирішено встановити меморіальну табличку на згадку про події 1 грудня 1918 року. Далі серед мешканців Фастова промайнула ідея створити щось більше. Тоді і почалися розмови про створення музею. Але, як часто буває, балачками тоді все і скінчилося.

У 2001 році ідея створення музею спалахнула з новою силою. Головними ініціаторами проекту стали місцеві ентузіасти Віктор Бойко та Анатолій Корча. Активісти подали до міської ради Фастова прохання посприяти у створені музею на честь подій 1 грудня 1918 року.

Музей-вагон урочисто відкрили 24 серпня того ж року під час святкування Дня Незалежності.

Багато відвідувачів вважають, що вагончик цей є автентичним і саме в ньому майже 100 років тому підписувалася історична угода. На жаль, це не так. Але вагончик дійсно початку ХХ століття, то ж, не виключено, якраз десь неподалік в той день проїжджав.

За деякий час після відкриття музей, по суті, був кинутий напризволяще. Для його "реанімації" була створена громадська організація "Музей на колесах", яка і взяла його під опіку.

Заходимо всередину. Це справжній залізничний вагон, від якого аж віє історією.

Частина вагону віддана під колекцію старих грошей – вони, як і зараз, також називалися гривнями.

Серед інших експонатів – старовинні годинники, зокрема і кишенькові. Для любителів друкованої історії будуть в радість безліч вирізок з газет і журналів тих часів. Є що подивитися і поціновувачам старовинної зброї, серед якої – обрізи рушниць 100-річної давнини.

Головні ж експонати музею – великий стіл і кілька стільців, які ніби натякають, що саме у таких умовах підписувався історичний документ.

На стіні, за склом, висить копія того самого попереднього договору про злуку УНР і ЗУНР.

Наразі музеєм керує дуже колоритний директор – Едуард Адольфович Мондзелевський. За його словами, майже усі музейні експонати збирали у київських та фастівських колекціонерів. Щось купували, щось обмінювали. Також музею-вагону допомагали ентузіасти зі столичного військово-історичного музею.

На жаль, від держави ніякої уваги до музею немає. Чиновники приїжджають сюди лише у знаменні дати, щоб "засвітитися" на камери.

Щороку музей-вагон відвідують близько 2 тисяч людей, що для такого містечка, як Фастів є дуже непоганим показником. Туристи їдуть з усієї України, аби відчути на собі подих 100-річної історії. Втім, є досить багато відвідувачів з Білорусі, Польщі, Росії та навіть Грузії.

За словами керівника музею, багато людей приїжджають подивитися на музей-вагон цілеспрямовано.

Втім, не всім туристам цікавий подих історії – дехто не цурається і криміналу. Так, одного разу під час екскурсії хтось поцупив музейні експонати – гроші, яким було понад 100 років. Є і звичайні хулігани та жлоби, які можуть сходити у туалет під вагоном-музеєм… Ну, як то кажуть, у кожного свій внесок в історію.

Вхід до музею безкоштовний, але бажано попередньо зателефонувати за номером +38 (04465) 5-44-34, щоб екскурсовод був на місці.

З Києва до Фастова курсує електричка, яка за півтори години буде у пункті призначення. Вартість квитка складатиме близько 10 гривень. Крім цього до Фастова можна доїхати на маршрутці, яка відправляється з автостанції "Південна". Вартість квитка – 32 гривні.