Куренівська трагедія: Як виглядають місця катастрофи 60 років потому (ФОТОРЕПОРТАЖ)

 

 

Рівно 60 років тому 13 березня для жителів столичної Куренівки могло бути звичайним робочим понеділком. Але сталось інакше: о 9:20 ранку у Бабиному Яру прорвало дамбу, що стримувала відходи з Петровських цегляних заводів – пульпу, і житловий масив накрило валом з суміші крижаної води та грунту. Рідка пульпа, яка рухалась зі швидкістю 3-5 метрів на секунду, дісталася Куренівки за 10 хвилин після прориву. Близько 30 гектарів масиву опинилися під понад 600 тисячами кубометрів бруду. Усе, що зустрічалося на шляху цієї хвилі – будинки, виробничі приміщення, транспорт – було зруйновано.

Знущання над пам'яттю Бабиного Яру

На думку історика Інституту історії України Національної академії наук Віктора Крупини, якби радянська влада встигла у 1930-х роках втілити у життя плани щодо перетворення Бабиного Яру на корисну площу, він міг би не стати місцем трагедії. У роки війни у Бабиному Яру розстріляли близько 100 тисяч осіб, дві третини з яких були євреями. Місце фактично перетворилося на братську могилу і символ винищення юдеїв Київа нацистським режимом.

Після Другої світової війни в Яру планували створити пам'ятник розстріляним, але наприкінці 1940-х років від цієї ідеї відмовилися. "З кінця 1940-х у Радянського союзу почалася конфронтація з Ізраїлем. СРСР планував, що Ізраїль буде його союзником на Близькому Сході, натомість молода єврейська держава обрала своїм геополітичним другом США. Тому у внутрішній політиці Радянського союзу стався крутий поворот – влада перейшла до антисемітизму і вшановувати євреїв в Радянському союзі стало небажано", – говорить історик.

Водночас після війни уся країна, і Київ у тому числі, потребувала відбудови, а відповідно – цегли. Біля Бабиного Яру працювали два Петровські цегляні заводи. Зараз на їхньому місці лишились лише кар'єрні озера.

Але робота заводів гальмувалася через наявність відходів – пульпи, яку не було куди дівати. "Це питання вирішувалося у 1950-му, – розповідає Крупина.  – Тоді було два варіанти. Перший – перекачування пульпи у заплаву Дніпра. А другий – складування пульпи у відрогах Бабиного Яру. Він на той час був глибоким рівчаком довжиною до 2,5 кілометрів і висотою до 50 метрів. Вмістити він міг понад 4 млн кубометрів відходів".

Оскільки перекачування пульпи у Дніпро обійшлося б дорожче, а Бабин Яр і розташований ближче, і організувати перекачку пульпи туди простіше, цей проєкт можна було реалізувати, ще й вирівнявши Яр та проклавши там дорогу. Тож вибір був очевидний. За словами Крупини, тут було три виграшні моменти для радянської влади: забезпечити безперебійну роботу заводів, прокласти через Яр дорогу, ще й ненароком насолити геополітичному ворогу. 

Після Куренівської трагедії у суспільстві навіть побутувала думка, що це – кара за наругу над Бабиним Яром. 

Сьогодні окрім меморіалу пам'яті жертв Голокосту, на одному із входів до Яру, біля зупинки громадського транспорту з дуже "доречною" назвою "Парк відпочинку" стоїть непримітний на перший погляд пам'ятник – до 45-річчя Куренівської трагедії. Занедбаний: цифри з роками відпали, а частина конструкції відламана.

Покластися на "авось"

У Бабиному Яру було три відроги. Два менших заповненилися першими, аварія сталася на третьому, найбільшому. Технологія замиву передбачала, що відходи розріджуються водою, перекачуються до Яру впродовж восьми годин, вісім годин відстоюються, аби увесь бруд осів, а потім впродовж восьми годин вода відкачується.

"Мало того, що сам проєкт, який був експериментальним для СРСР, був недосконалий, ще й його вимоги були порушені. Труби, які відкачували воду, були тоншими і не порались з такою кількістю води. Це по-перше. По-друге, сама дамба була зроблена майже з того ж матеріалу, яким відрог заповнювали. Ну і, кінець кінцем, робітники заводів намагалися перевиконати виробничі плани і намивали Яр "під саме горло", — розповідає історик. Деякі джерела також стверджують, що заводи працювали у три зміни, що взагалі не давало достатньо часу на відстій суміші і відкачування звідти води належним чином.

Перші дзвіночки до трагедії з'явилися ще 11-12 березня — вода уже тоді почала невеликими струмочками просочуватись з дамби. Проблеми з підтопленнями там були і раніше, найбільше від них страждало Подільське трамвайне депо.

Зранку 13 березня електротранспортники першими заявили про затоплення, тоді навіть було викликано дві пожежні машини для відкачування води. "Але якихось надзвичайних заходів — припинити рух транспорту, евакуювати людей з цієї території, влада не вжила, бо покладалися на усім відоме "авось", — говорить Крупина.

А уже о 9:20 ранку греблю, що стримувала величезну кількість рідкого бруду, прорвало. Зараз на її місці спорудили іншу — бетонну, як стверджують деякі джерела — дамбу завдовжки 172 метри і заввишки 25 метрів. Водночас, за словами Крупини, підтверджень тому, що вона бетонна, немає. Забетонована лише дренажна система біля підніжжя дамби. Саме така гребля мала б передбачатись першопочатковим проєктом. На гребні дамби висадили тополі.

Зрозуміти, що це гідротехнічна споруда, пересічному громадянину зараз практично неможливо. Журналістка Depo.Київ впізнала її виключно по тополях.

За 60 років після катастрофи

Значна маса руйнувань припала на житлові будинки. За неповними підрахунками, було знищено 60 одно- і двоповерхових дерев'яних будинків, а також 10 бараків-гуртожитків. Зараз ці місця, звісно, не впізнати. 

Великих пошкоджень зазнали Копилівський цвинтар, дитячий садок, стадіон "Спартак", пологовий будинок та міська лікарня №15.

Деякі джерела стверджують, що було затоплено ще й лікарню імені Павлова, яка розташована на висоті. Чи зазнала вона якихось помітних руйнувань, невідомо, але нині вона місцями виглядає так, ніби це правда, причому з тих пір її так і не відновлювали.

На території лікарні — розламані паркани, якісь руїни, а якщо подивитися на неї знизу, з вулиці Теліги, можна побачили ринви, які лишили по собі потоки води.

Біля сходів до Кирилівської церкви встановлено пам'ятний хрест жертвам Куренівської трагедії. Але, на жаль, мало хто з перехожих зміг відповісти на питання, що це за трагедія.

Стан міської лікарні №15 теж залишає бажати кращого.

Стадіон "Спартак" виглядає досить таки пристойно. Хоч і дещо занедбаний.

Набагато гірший вигляд має Подільське трамвайне депо, яке селевою хвилею було знищене вщент. Про наслідки аварії нагадує пам'ятник з іменами усіх працівників, які тоді загинули. Це перший пам'ятник жертвам Куренівської катастрофи у Києві. Його у 1995 році встановили самі ж працівники депо в пам'ять про загиблих колег.

Також від аварії дуже постраждав рейкозварювальний завод Південно-Західної залізниці. Зараз на його місці облаштовано Куренівський парк.

Точно оцінити людські втрати досі неможливо

Така масштабна катастрофа не могла залишитись непоміченою, але радянська влада, у своїх кращих традиціях, намагалася приховати цю подію і зменшити кількість загблих в офіційних повідомленнях. Перше повідомлення в газеті про трагедію, яка, нагадаємо, сталася 13 березня, з'явилось аж 31 березня – у "Вечірньому Києві". Чутки містом, зрозуміло, поширились набагато швидше.

У тому ж повідомленні радянська влада озвучила кількість жертв – 145 осіб. І хоч, за словами історика Віктора Крупини, ця цифра обґрунтована, але до неї немає довіри. Тоді люди цьому не вірили теж, враховуючи масштаби катастрофи.

"Величезна площа залита брудом. Як могло загинути лише 145 осіб? Це житловий район, тут проходить магістраль – тролейбуси, трамваї, автобуси – і всього навсього 145 осіб загинуло. Тому люди припускали, що жертв кілька тисяч. Але обґрунтування цих припущень немає. Це суб'єктивна думка людей, з огляду на величезні масштаби руйнування", – говорить Крупина.

Як розказав історик, є кілька названих цифр. Перша – офіційна – 145 загиблих. Другу озвучив у своїх спогадах Петро Шелест, який тоді очолював Київський обласний комітет Комуністичної партії України – 198 загиблих.

"Більша ніж офіційна цифра, але теж незрозуміло, звідки вона взялася. І нарешті третя цифра – це близько 1,5 тисячі осіб, що з'явилася в обігу завдяки дослідженням київського краєзнавця Олександра Анісімова, який на початку 2000-х років вперше докладно розповів про аварію. Але ця цифра у нього також необґрунтована. Незрозуміло, чи вона взята з якихось документів, чи він порахував на основі інших якихось даних", – говорить Крупина.

Також він розказав, що одноразову грошову допомогу після аварії отримала 541 сім'я, а з них на похорон отримали допомогу 119 сімей. Втім одна сім'я могла втратити і двох-трьох осіб, а могла загинути і уся родина. Сам же історик називає досить розмиту поки що цифру у кілька сотень. "На сьогодні дуже мало даних, щоб поставити крапку у цьому питанні", – говорить він.

Для того, щоб приховати масштаби трагедії, померлих ховали на різних цвинтарях. Деякі джерела стверджують, що жертвам навіть змінювали дати смерті. 

Зараз район живе своїм звичним життям. І про те, що 60 років тому, усе тут було зруйновано, а сотні людей загинули під завалами бруду, нагадують лише три непримітних пам'ятники.

Фото: Катерина Ейхман

Читайте також: Як виглядала Куренівка одразу після трагедії і як про Куренівську трагедію розповідали очевидці