“Мрію, щоб у Містечку добра на Жмаченка був реабілітаційний центр для ветеранів і їхніх сімей”

 

Координатор Капеланського служіння Церкви "Християнська надія", учасник програми Духовне управління капеланів (військових священників) Віктор Радченко — постійний учасник акційної  підтримки створення на Жмаченка, 20 благодійного Містечка добра і милосердя. Сьомий рік Віктор Радченко виношує ідею облаштування у Містечку добра осередка реабілітації ветеранів АТО/ООС і допомоги їхнім сім'ям.

Віктор Радченко вважає, що Містечко добра має стати центром, який об'єднає колишніх фронтовиків і членів їхніх родин. Адже неурядові організації позбавлені бюрократичних перепон і швидко налаштовуються на потреби людей. У Містечку добра міг би розміститися реабілітаційний центр для учасників бойових дій, які нині практично позбавлені психологічної допомоги й духовної опіки, вважає капелан.

Усі, хто бував на Жмаченка, 20, неодмінно бачилися з Віктором Радченком. Він працює водієм автобуса, яким привозять дітей-інвалідів, сиріт, інтернатівців, та й взагалі всіх, хто прибуває організованими групами та поодинці. І важко уявити, що в цього кремезного доброго чоловіка є інша сторона життя. У вільний від роботи час він одягає камуфльовану уніформу з нашивкою "капелан" — військовий священник. У 2014-2015 роках Віктор виїжджав на фронт щоп'ятниці — чотири рази на місяць. Згодом разів 15 на рік. Цього року був тричі. Віктор Радченко знає про війну все. Головне, знає людей, у чиє життя вона увійшла, не питаючи.

Далі Віктор Радченко розповідає, як із волонтера він став військовим священником і чим може допомогти ветеранам та їхнім сім'ям Містечко добра на Жмаченка.

- Раніше я був автомаляром. Церкві потрібен був водій, і я пішов працювати водієм. Ми возили їжу безхатькам, які збиралися біля Київського залізничного вокзалу неподалік платформ приміських електричок. Потім почав сам купувати в "Ашані" м'ясо і готувати. Смажив заправку із цибулі і моркви, варив кашу гречану. Відвозив усе це  бездомним. Навіщо? Це для мене була як духовна їжа, бо ж віра без справ — мертва.

На вокзалі нас чекали зазвичай 30-40 безхатьків. Туди приїжджали багато благодійних організацій, але нас чекали найбільше — бо в нас найсмачніше. Буває, вони сваряться, чубляться, а тільки бачать наш автобус, шикуються в чергу.

Наркомани, алкоголіки, ігромани — зцілюються, а безхатьки — ні.  Ми їх відправляли до реабілітаційного центру. Вони зиму побудуть, допомагають по господарству, а потім, як потеплішає, вкрадуть весь інструмент і тікають.

Коли почався Майдан, ми поставили "Молитовний намет" біля Головпоштамту. Приносили туди 5-6 великих армійських термосів із кулішем і чаєм. Годували майданівців на барикадах на Грушевського, на Парковій алеї, на верхньому посту біля Паркового мосту (Міст закоханих). Холодно було. Насипали гарячий куліш у пластикові півлітрові пивні стакани — розліталося миттєво!

Перша поїздка на війну була в мене в червні 2014-го під Ізюм. У нас була машина, а у волонтерів була їжа, бронежилети, шоломи, взуття. Це все треба було якось довезти добровольцям. Ми геть нічого не знали про війну. Підходить до мене командир і каже: "У вас такий класний бус. Чи могли б привезти нам бика?" Я собі думаю: якого такого бика? Виявилося, в Ізюмі треба було забрати ящики з набоями — боєкомплект.

Страху не було, бо війна для мене почалася на Майдані, коли вбили білоруса Михайла Жизневського і вірменина Сергія Нігояна. Треба було вирішувати — залишатися чи піти. Я вирішив віддати все в руки Бога.

Ми їдемо в такі місця, де взагалі ніхто не їздить і нічого не привозить. Під Станицею Луганською є село Болотене. З однієї сторони річка, з іншої річка. З одного боку Росія, з іншого "ДНР". Так просто не доберешся і не виберешся. Їдемо, а нам кажуть: "Тут зараз гаряче, обстріл". Ми їдемо, молимося і молимося. Знову дзвонять: "О, заїжджайте — якраз перестали обстрілювати". Господь нам помагає.

У Болотеному місцевих 32 людини, всі старші 60-ти. Ні роботи, ні магазину — взагалі нічого. Возимо їм то продуктові пайки, то дрова. Люди плачуть. Раніше казали: "От у вас в Україні...". А зараз розуміють, що ніхто їм не допоможе, і тим більше Путін. Тільки Господь Бог.

Як із волонтера став капеланом? Напарник мав шеврон "Капелан". Приїхали ми на передову до батальйону "Айдар". Вони з ночі сиділи десь на "нулях", коригували вогонь і тільки вийшли звідти. Як побачили "Капелан", зразу помінялися на обличчях: "О, помоліться за нас...". Емоційно люди були на межі…

Ніхто кадилом на війні не махає. Сідаємо в бліндажі попити чай з бутербродами. Чоловік 5-6 приходить. Дивись, 1-2 та й відкриються. Людину, яка хоче поговорити, одразу видно.

У солдат проблеми переважно вдома. То жінка покинула, то дітей у школу нема у що вдягнути, а батько півроку в окопі. Коли кажеш, що якщо вони звідси підуть, то всім  українцям буде ще гірше, їм це дає надію.

На війні, особливо на першій лінії, всі стають віруючими. Навіть питань не виникає.

Ніколи не треба "вантажити" солдата. Питати, чи убивав він кого. У нього вибору немає. Інколи запитають, а якби на сповідь попросилися сепаратисти? Ну що ж, кажу, я б і за них помолився.

Капелану, на відміну від звичайного священника, треба бути готовим до найважчого. Кілька діб у дорозі. Лазиш по окопам в багні. В останню поїздку я 12 годин добирався від Кременчука до Києва в льодяний дощ. Потім тиждень лежав із тяжким гайморитом і бронхітом.

У нас в Церкві є молитовна група. Перед кожною поїздкою прошу їх молитися, щоб Бог відкрив серця тих людей, з якими ми будемо спілкуватися. Перед виїздом молимося, в дорозі молимося. Перед зустріччю з цивільними чи воєнними — теж молимося. Люди після молитов стають добрішими, відкриваються для спілкування.

На 8 березня вітали на фронті 12-х жінок-десантниць. Зібрали три тисячі гривень і накупили їм у "Єві" подарунків, шампунів різних, кремів. Діти з недільної школи зробили їм аплікації з цукерками. Наш фермер, що теплиці має, передав живі гладіолуси.

Були і розчарування: коли люди повірять в Ісуса Христа, покаються — цивільні, військові, а потім починають пити, скочуватися назад.

Мрію, щоб у Містечку добра на Жмаченка, 20 був реабілітаційний центр для ветеранів і їхніх сімей — щоб було приміщення для душепастирської роботи з ветеранами АТО-ООС і їхніх родин, тих сімей, чиї чоловіки служать, для родин загиблих.

Щоб бути капеланом, треба сильно любити людей. Мені закидають: от поїхав, захворів, свої гроші потратив. Як не тратити, якщо зустрічаю сім'ї по 9-10-11 дітей? Німецькі благодійники якось хотіли допомагати багатодітним сім’ям у прифронтовій зоні. Кажуть, дайте нам їхні "Вотсап" або "Вайбер". Який "Вайбер", який "Вотсап"? У них навіть мобільного зв'язку немає. Тоді благодійники сказали, що допомагати не будуть.

Бог усе дає через любов.