"Хронічно перелякана країна": Інтерв'ю з автором карикатури на Зеленського, яку видалили з виставки

Олег Смаль – відомий в Україні і за кордоном автор політичних карикатур. За одну з них він навіть отримав позов на 120 мільярдів гривень… Але то було не з карикатурою на президента Зеленського – її просто тишком-нишком видалили з виставки, що мала відбутися в державній бібліотеці. Олег, який не хотів щоби його сприймали як боягуза (колишніх президентів малює, а чинного – зась), написав про інцидент у фейсбуці. Після чого розгорівся величезний скандал

Катерина Ейхман

Через цей випадок в Україні знову заговорили про цензуру, а співробітники державної установи, які, можливо, хотіли захистити президента (чи себе? чи почуття глядачів?), самі виставили його на посміховисько. Адже багато хто подумав, що він сам її і зняв.

До Олега ми прийшли у гості в Муніципальну галерею мистецтв Деснянського району, де він зараз працює. В цій же галереї свого часу відбувалась і його велика виставка карикатур абсолютно без цензури. Олег травить анекдот за анекдотом, показує свої роботи і пояснює, чому постійно ходить з олівцями.

Без олівця в руках він не може  придумувати карикатури.

Розкажіть детальніше про інцидент з бібліотекою Лесі Українки

– Мені запропонували зробити цю виставку в бібліотеці, я не дуже охоче погодився, бо зараз не дуже доречний час для виставок. COVID-19 в першу чергу вдарив по мистецьких акціях, і навіть якщо виставки проходять, я інформайцію даю, але персонально нікого не запрошую, тому що переймаюсь тим, що раптом прийде людина на виставку, а потім захворіє коронавірусом. А я буду думати, чи не на відкритті виставки вона захворіла.

Виставку цю я попередньо показав (подивитися її можна тут, –  ред.) і навіть попередив, що вона трохи специфічна для хронічно переляканої країни. Проблеми не було, хоч я і попереджав неодноразово, що мій досвід показує, що з моїми виставками завжди потім "шкандаль". Я сам розвішував виставку, роботи кріпив досить монументально. За тиждень виставка відкривалась офіційно, я прийшов і побачив, що роботи однієї, а конкретно – карикатури на президента Зеленського, немає. Я для виставки навіть свідомо обрав найневиннішу роботу. Бо як на мене, то на інших президентів – і наших, і ні – карикатури набагато жорстокіші. 

Мені щось почали пояснювати, але не сказали, хто зняв, чий наказ, просто сказали, що роботу зняли. І пояснення було досить невиразне, що, мовляв, в бібліотеку приходять держслужбовці, і ця карикатура може їх державнослужбовську душу поранити.

Але, все ж, відкриття виставки відбулось, я прочитав працівникам бібліотеки, як до цього обіцяв, лекцію про жанр карикатури, про її місце в демократичному суспільстві, про успіхи українських карикатуристів та про трагедію "Шарлі Ебдо". Чесно кажучи, я думав, що після того, як я старанно розповів про карикатуру і про її місце в світовій культурі, проблему буде вичерпано, і роботу тихенько повісять назад. Виявилось, що ні. Але я на тему свободи слова злопам'ятний. 

Олег Смаль зі своїми роботами

Я написав пост в фейсбуці, що трапився такий випадок, і я не бажаю, щоб на мою виставку приходили люди. Ця виставка не передає мою творчість, а виглядає так, що я страшенно хоробрий, коли треба насміхатись над колишніми президентами, і страшенно боюсь, коли треба малювати чинного. 

Далі все взагалі пішло нерозумно. Працівники бібліотеки замість того, щоб просто повернути карикатуру на місце або взагалі закрити виставку, взяли карикатуру на Зеленського в окрему рамочку і поставили на стіл. А далі почали звинувачувати всіх і вся навколо.

Найоригінальніша версія, яку я дуже активно підтримую, — що це я все сам організував для піару. Я відповідаю, що так, звичайно, я короткої липневої ночі прийшов в бібліотеку, перегриз дроти сигналізації, взяв драбину, зняв портрет Зеленського і потім по-єзуїтські почав заламувати руки і кричати "на поміч". Я написав це на фейсбуці, і люди почали сприймати це як святу правду.

Це було б смішно, якби не було так сумно. 

На вашу думку, карикатуру зняли через вказівку згори, чи це була ініціатива працівників бібліотеки?

– Я думаю, що це ініціатива знизу – "как би чєго нє вишло". Якийсь генетичний страх, що прийде цар і на каторгу відправить чи дулю покаже, чи пів дулі преміальних знімуть. Я не знаю. Здається, це просто якась консервація того, що люди не відчувають, що СРСРу уже 30 років немає. В них як був СРСР, так і залишився.

Чи були колись у вас подібні конфлікти?

– Згадав свій конфлікт з виданням, яке намагалося цензурувати. Власне, тут слово "цензура" не використовувалось, є таке дуже оригінальне поняття – редакційна політика. Я колись співпрацював з одним київським виданням і вони мені говорили з таким хорошим шотландським акцентом "редакціонная політіка". І через цю редакційну політику у мене припинилась співпраця свого часу з ними. Мені сказали "ви ізобразілі прєзідєнта Кучму похожим на пьяніцу, ми нє можем дальше с вамі сотруднічать". Хто вас примушував публікувати цю карикатуру, а заднім числом згадувати, що президент схожий на п'яницю? Хоч Кучма, здається, ніколи і не приховував, що він любитель коньячку. 

Як ви прийшли до карикатури?

– Я за освітою архітектор. Дивний факт, але багато карикатуристів у світі за освітою - архітектори. Я це називаю дефектом психіки. Тому що архітектура – професія специфічна, половина мозку – інженерна, точна, а друга половина мозку – вільний політ творчості. І десь, мабуть, на цій спайці двох половинок виходить усе смішне. В ідеалі архітектура – це створення комфортних умов для існування людини, а коли ці ідеї комфорту дають збій це, мабуть, виливається в карикатуру. Можливо, якби я не прослужив в піхоті в радянській армії, я не став би карикатуристом, але там такий концентрат людського абсурду, що якщо не сміятися, можна звихнутися або застрелитися, благо, завжди є чим.

Я вибрав варіант сміятися. 

Чому саме політична карикатура?

– Хтось має це робити. В нормальному цивілізованому світі карикатура - це обов'язковий сегмент преси. Вона почала активно розвиватись, коли у світі з'явилась друкована преса, зараз уже інтернет-ресурси передавлюють, але, тим не менш, карикатура існує. Я обрав цей напрямок, хоч мені говорили, що я помилився, мовляв треба малювати вічну філософську карикатуру, а це одноразові картинки про політиків, яких через тиждень всі забудуть.

Багато років я пропрацював з різними українськими виданнями. Це "Київські відомості", близько 15 років на першій шпальті "Дзеркала тижня" виходили мої карикатури, "'KyivPost", до останнього часу співпрацював з ресурсом "Український репортер". Зараз у мене практично немає співпраці з українською пресою.

Чому?

– Ніхто не просить. Смикати я нікого не люблю. Це, мабуть, пов'язано з загальносвітовим колапсом преси. І друга причина теж, мабуть, важлива – я ніколи не малюю на замовлення. Тобто я завжди попереджаю, що я не з тих, хто мочить якусь одну політичну персону, а іншу політичну персону не чіпає. Через те від моїх послуг заангажовані видання відмовляються. Але світ відкритий. Я зараз співпрацюю з нідерландським ресурсом.

У 2011 році ви пішли з "Дзеркала тижня" і сказали, що "зав'язуєте" з політичною карикатурою. Чому повернулися до неї?

– Якби не майдан, то, мабуть, я б не повернувся. 

Після побиття студентів, я прийшов в одне видавництво і сказав директору, що це початок російсько-української війни. Після того, що сталося, Янукович ніколи не буде президентом, а позаяк він абсолютний ставленик Росії, його будуть рятувати за допомогою війни. На жаль, так і сталося. 

Моя виставка на Майдані, я її називаю міжбарикадною, протрималась до 18 лютого. Під час штурму виставку знищили повністю – вона згоріла. Я навіть вагався, чи варто її відновлювати, але коли я прийшов на ці руїни збирати якісь залишки, прийшли кілька жінок і сказали: "Ми стільки жаху надивилися, відновіть виставку, ми приходимо сюди, і нам стає трохи легше і веселіше". 

Я відновив, і вона досить довго висіла на Майдані. Хоч краще, щоб таких виставок і не було ніколи, але її побачили десятки, сотні тисяч людей. Я продовжую працювати в цьому жанрі, не надто активно, в основному на світовий ринок. Але якби було замовлення преси, працював би активніше. 

Виставка Олега Смаля на Майдані

Чи були колись у вас проблеми з представниками влади через карикатури?

– На щастя, я не маю ні з ким панібратських стосунків у владі, хоч трошки працював колись з Юлією Тимошенко, з Михайлом Бродським, з Юрієм Луценком, з ними не було жодних проблем. 

Але в часи президентства Кучми у мене був позов за карикатуру на 120 млрд гривень. Це була звичайна газетна ілюстрація до розслідування про якісь оборудки з гуманітарною допомогою Нацгвардії. Я зробив алегоричну ілюстрацію до матеріалу і отримав позов. Прийшов на суд, і виявилось, що майор Нацгвардії, депутат Київради, який був згаданий в у цьому матеріал,і страшенно схожий на того персонажа, якого я намалював з голови. 

А суму позову він взяв ось звідки: порахував кількість передплатників газети, помножив на кількість користувачів інтернету в світі і на середню ціну творів мистецтва на аукціоні "Сотбіс". І свою душевну травму оцінив у таку суму. Це тягнулося майже рік, нічого гіршого за суди я не знаю, бо атмосфера завжди гнітуча. Якщо ти хочеш бути стрункий, худий і психований, то ходи на суди. Завершилось усе з користю для мене, позов було відхилено. Але це я  зараз згадую з гумором, тоді нічого, звичайно, приємного не було. 

Чи була за часів Кучми жорстка цензура у карикатурі?

– На щастя, Україна, хоч косо-криво, все-таки, країна демократична. В якісь періоди було більше утисків, в якісь - менше, але загалом тотальної цензури у нас не було. Закривалися газети, були наїзди із заборони друку. Наприклад, коли розпочався Майдан, одній з газет, в якій я працював, друкарня відмовила. І нам довелося їхати чи то аж у Вінницю, чи в Кропивницький, щоб віддрукувати газету. 

Тотальної цензури немає, але є така звірина інтуїція і у авторів, і в художників, що краще цю тему не чіпати. Відкритих наказів не існує, але…

Які це, наприклад, були теми?

– Бояться президентів чіпляти. Також болюча тема скрізь у світі – це релігія. Більше проблем, ніж з політиками, саме з карикатурами на релігійну тематику. І, все-таки, переляк перед найвищими персонами.

Пам'ятайте свою першу політичну карикатуру?

– Вони завжди були трохи на грані. Одна із таких, навіть опублікованих без мого відома в якійсь горбачовській газеті, карикатура: серп і молот, і замість ручок – пляшка "Пшеничної" у серпа і пляшка "Столичної" у молота. Опублікували її без мого відома і без мого дозволу, але, як не дивно, прислали гонорар.

Чи піддаєте ви свої роботи самоцензурі?

– Єдина самоцензура для мене – чи можу я карикатуру показати своїм батькам. Батьків, на жаль, уже немає, але я думаю про це. Це і є цензура. Я, можливо, ніколи не перебираю з цинізмом, жорстокістю, не використовую генітальний гумор, хоч нічого проти не маю.

У мене є карикатури і на тему ісламу, і на юдейську, і на українську, російську, американську, негритянську. Я вважаю, що карикатура – це просто попередження, від того ніхто не вмирає. Хоч деякі думають, що якщо вбити карикатуристів, то у світі стане жити легше.

Після трагедії в "Шарлі Ебдо" не було страшно займатися карикатурою?

– В мене в принципі завжди була певна тривога за свою роботу, бо, все-таки, в Україні вбивають журналістів. Але уже якось звик. Активного страху немає.

Хоч я від багатьох чув, мовляв, навіщо "Шарлі ебдо" малювали, от якби не малювали, були б живі. Цілком можливо, але Франція пережила стільки революцій, стільки крові поклала за свою свободу, щоб якісь негідники карикатуристів, які малюють карикатури на вбивць, які вбивають з ім'ям бога, вбивали. Так і сталося – прийшли і з ім'ям бога вбили карикатуристів. На жаль, це жорстоке підтвердження того, що карикатуристи малюють правду. 

Навіщо, на вашу думку, суспільству потрібна карикатура?

– Життя не скрізь і не завжди веселе. Основний компонент карикатури – це сміх. Коли людина сміється, їй жити легше. Друге – це такий собі тест на свободу. Якщо в суспільстві, в пресі зникає карикатура – це поганий дзвіночок. Значить, далі будуть закривати газети, журнали, будуть цензура, табори і вбивства.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Київ