Погляд в історію: як палій-фанатик нищив улюблену бібліотеку киян (ФОТО)

Рано вранці 24 травня 1964 року спалахнула одна з найвідоміших і найулюбленніших столичних бібліотек - Київська публічна бібліотека Академії наук УРСР (сьогодні - Національна бібліотека ім. Вернадського) на вул. Володимирській, 62, поряд з Головним корпусом Універсітета ім. Шевченка. Depo.ua згадує обставини тієї події та публікує фотографії спаленого книгосховища, що зберігаються у відомчому архіві СБУ і були невідомі широкому загалу.

Час пожежі - в країні повним ходом йшло святкування 150-річчя Тараса Шевченка - а також той факт, що найбільше постраждав відділ україністики, викликав чимало чуток та припущень конспірологічного характеру. Реакція офіційної влади, яка у кращих традиціях радянської інформаційної політики усіляко замовчувала трагедію (перша коротенька замітка з'явилася у "Вечірньому Києві" лише 26 травня), лише посилила підозри і без того підбуреної української спільноти: у вогні втрачені унікальні документи, цілий шар національної культури та історії втрачений назавжди. Власне, ця версія домінує і донині.

Винуватець трагедії відомий: ним був робітник відділу марксизму-ленінізму цієї ж бібліотеки Віктор Погружальський. Особа, прямо скажемо, та ще: справжнє ім'я - Володимир Погужельський (а то й Віталій Погаржельський), син розстріляного у 1938-му ворога народу та племінник знищеного у 1944-му дядька-колаборанта, через яких він, власне, і змінив прізвище. Співробітники бібліотеки його відверто не любили: Погружальський був людиною, як то кажуть, "з привітом", марнославною і нереалізованою. Він постійно скандалив, писав скарги на керівництво і неодноразово заявляв, що "спалить колись цю бібліотеку". А за кілька днів до пожежі до бібліотеки приходила тодішня дружина майбутнього злочинця з тим же попередженням. На жаль, тоді до неї ніхто не дослухався...

Хоча офіційне слідство безапеляційно схопилося за Погружальського як єдиного винуватця, все виявилося не так просто. По-перше, прибиральниця бібліотеки Меланія, яка і застукала палія на гарячому, стверджувала, що начебто бачила ще одного злодія, але згодом її "переконали" про нього забути. По-друге, чимало свідків згадували, що в оточені Погружальського були люди, котрі підштовхували його до злочину. Більше того, в судовій справі присутні свідчення проти ще одного співробітника бібліотеки - завідуючого книгосховищем Володимира Маслова, який з якогось дива взявся хвалити Погружальського перед колективом, а за кілька днів до пожежі був всупереч інструкцій "застуканий" у сховищі в неробочий час, що само по собі було надзвичайною подією. А після арешту Погружальського Маслов дуже нервувався і змушував співробітників звітувати йому про кожний візит сторонніх осіб, особливо з "органів".

Насамкінець, і сам Погружальський, котрий вважав себе ще й поетом, на суді зачитав дивовижні рядки власного авторства: "Враги культуры на свободе, в тюрьму попался только я..." Але найчесніший і найсправедливіший суд в світі ці признання чомусь не зацікавили.

Аби втілити задумане в життя, Погружальському довелося непомітно лишитися на роботі з вечора: напередодні близько 20:30 він прийшов "по справах" і потім до 11 ночи переховувався на запасних сходах. О півночі пішов на своє робоче місце, спробував трохи поспати, а о 5-й спалив свої документи - начебто тому, що збирався згоріти разом з старовинними фоліантами - і покрокував до книгосховища. Там він взяв зі стелажів кілька книжок, порвав їх, підпалив... Десь за півгодини в 30 місцях закурилися всі вісім поверхів книгосховища.

На суді злодій клявся, що зробив все двома коробками сірників. Втім, пожежа буяла напрочуд нещадно, і серед простих киян ходили чутки про фосфорні шашки та розкидані серед книг магнієві стрічки, через які і не вдавалося загасити вогонь. На приборкання полум'я у будівлі, знадобилася 31 година, хоча є свідчення, що боротьба з рукотворною стихією тривала довше - аж до 26 травня. В гасінні були задіяні 152 пожежників з усіх 17 відділень міста, при цьому 26 вогнеборців в цій боротьбі постраждали.

Офіційні звіти щодо втрат лаконічні: близько 388 тисяч одиниць зберігання, 883 тисячі рублів збитків. Неофіційно втрати сягають 500-600 і навіть 800 томів, унікальність яких, тим більше для України, оцінити неможливо. В самій бібліотеці твердження про втрати для національної історії називають необґрунтованими. По-перше, чимало втрачених примірників вдалося відновити за рахунок обмінно-резервних фондів. По-друге, найцінніші колекції зберігалися в іншому крилі будівлі і не постраждали. Але згоріло чимало науково-технічної літератури, в тому числі безцінні дореволюційні видання. А також громадсько-політична література і, за іронією долі, чимало книг з марксизму-ленінізму.

Слід зазначити, що "органи" на пожежу відреагували оперативно і з усією відповідальністю. Іноземців, які як раз масово прибули до столиці, різко відправили на триденну екскурсії до Канева - "по шевченківських місцях". Настрої у самому українському суспільстві моніторилися надзвичайно ретельно. Коли знайомишся з архівними документами, вражають звіти про те, хто, коли і що сказав в тролейбусі, на роботі, а то й у натовпі, що зібрався навколо палаючої бібліотеці: часто разом з словами "об'єкта" додається і його ім'я, місце роботи, адреса проживання та інші особисті дані - тобто інформатором міг бути будь-хто: знайомий, колега, родич. Крім того, ще кілька місяців по тому активно перевірялося листування громадян: тисячі клерків в погонах з дня в день залазили в чужі конверти, аби відзвітувати, хто, кому і як писав про подію, про яку офіційно було наказано не знати, а як дізнався, то забути.