"Приїхала і закохалася у Зону": Історія учительки, чиє життя змінив Чорнобиль

Екскурсія у Чорнобильську зону відчуження. Серед усіх гідів найбільш в око впадає одна – молода енергійна жінка, яка, здається, перебуває водночас усюди: "Чого ви туди пішли? Хто вам дозволяв? Не ходіть там. Будьте постійно в полі мого зору". Не може не скластися враження, що ти у п'ятому класі на шкільній екскурсії. Гучний командний голос жінки тільки посилює враження. 

Аж виявляється, що так, вона раніше була вчителькою. Маргарита Гук працює гідом у зоні відчуження два роки, до того викладала англійську у школі. "Я приїхала сюди, закохалася і зрозуміла, що хочу повернутися", – поділилася жінка під час екскурсії.

Зона – місце переосмислення

У зону вперше потрапила у 2016 році – приїхала на екскурсію у свою літню відпустку. "Як зараз пам'ятаю, це було 3 липня, я їхала на звичайну екскурсію з досить таки оптимістичним настроєм. А приїхавши туди, побувши там, я повернулась додому і почала переосмислювати", – розповідає Маргарита.

Усе побачене і почуте лишило величезний слід у серці тоді ще вчительки і вона зрозуміла, що хоче туди повернутися. "Я зрозуміла одне, – каже жінка, – треба цінувати те, що ми маємо, адже ми не знаємо, що нас чекає завтра. І мене це дуже зачепило, що люди жили, наживали щось, будували плани, у них були якісь мрії, і це все один момент просто рухнуло".

Тож наступного літа під час відпустки Маргарита знову відправилась у зону. І цього разу вона зрозуміла, що не просто хоче повернутися сюди, а стати її частиною – працювати тут, розповідати людям про трагедію. 

До першого відвідування Зони, згадує жінка, поглиблено чорнобильською трагедією і зоною загалом не цікавилась. Знала, звісно, про неї, розповідала школярам на виховних годинах, але не більше, ніж про це відає пересічна людина: "Звичайно, я знала про Чорнобиль. Але ніколи глибоко так не проникалась цим, поки не побачила усе на власні очі і не відчула, побачивши вживу. Фотографія – це геть інше".

Влаштуватися на роботу гідом було не важко: слідкувала за вакансіями, надіслала резюме, пройшла співбесіду і поїхала на свою першу вахту. "Саме рішення змінити роботу теж далося неважко, бо в 2017 році я уже зрозуміла, що хочу тут працювати. Це рішення було вже виважене", – каже пані гід.

Перед тим, як змінити роботу, Маргарита якраз була класною керівницею 11 класу. Тож "шкільний етап життя" закінчився досить логічно – випуском дітей. Зараз за школою не сумує, хіба що за дітьми.

Пройшовши усі етапи від першого враження від Зони до рішення зв'язати з нею життя, рівно за три роки після першого відвідування, 3 липня 2019 року, Маргарита прийшла на співбесіду, після якої і отримала роботу.

Моє рішення – лише моє

Друзям про своє рішення жінка не розповідала: "Я ніколи такого друзям не афішую. Якщо ухвалюю рішення, то воно моє і не треба мені порад". Батьки лише, каже, ставились насторожливо, не дуже хотіли, аби вона йшла туди на роботу. "Але тепер вони не шкодують, бо бачать, що робота мені дуже подобається, що я отримую від неї задоволення, і що це не так небезпечно, як вони думали напочатку", – розказує Маргарита.

Жінка має двох дітей: доньці – 11 років, синові буде 14. Коли змінювала роботу, знайомі їй казали, мовляв, діти тебе не бачитимуть, адже робота вахтовим методом по 15 днів. "А зараз вони мене дуже бачать, коли я постійно у школі?", – відповідала їм.

Відсутність матері діти переносять нормально – вона ж не в іншій країні, постійно на зв'язку. Під час вахти діти з бабусею: "А вона у нас, як друга мама". Самі дуже цікавляться зоною, постійно розпитують матір, особливо перед річницею. "У мене буде на річницю онлайн-екскурсія в районній бібліотеці, лекція у школі, тож готую презентації, конспекти, фото складаю, – ділиться жінка. – Діти цим цікавляться, уже багато чого розуміють". В Зоні вони ніколи не були, адже її відвідування заборонено до 18 років. Проте син уже каже, що у майбутньому хоче займатися тим же, чим і Маргарита.

Зона тягне до себе

На вахту жінка заступає 1 числа щомісяця, здає її 16-го. Проживає в цей час у гуртожитку у Чорнобилі. Саме життя у Чорнобилі виглядає досить буденно: дім–робота–дім. "Ми йдемо на роботу на 8 ранку і працюємо до 7 вечора. Після роботи, якщо немає жодних обмежень, пов'язаних з карантином, ми можемо ходити у спортзал або у будинок культури", – розказує гід.

І спортзал, і будинок культури – безкоштовні. У БК можна грати на музичних інструментах, співати або ж грати в більярд. Тобто хоча б мінімальні можливості для розвитку і самовдосконалення тут є. Сама Маргарита відвідує будинок культури, де займається співом: "Отаке життя – дім, робота і інколи репетиції".

Особливих складнощів у новій професії жінка назвати не може. Єдине, що у зоні є досить багато різних правил і вимог, які ніхто не має права порушувати, і за цим треба постійно стежити. "Ми постійно повинні відслідковувати і дуже уважно стежити за цим, тому що не всі дослухаються до наших правил, – каже жінка. – І бувають одиничні випадки, коли треба людину тримати постійно під контролем. Але, в принципі, я не скаржуся, для мене, як учителя, це звично".

Не дуже привітно пані гід ставиться до сталкерів – каже, порушують закон і роблять шкоду. Але водночас сподівається, що ухвалення закону про кримінальну відповідальність за проникнення до Зони поліпшить ситуацію. "Вони розмальовують стелу, руйнують, багато ганебних вчинків можуть робити. Це, в першу чергу, не по совісті до тих людей, які були звідси евакуйовані", – вважає вона.

Під час екскурсії жінка насварила одного з відвідувачів за спробу зайти у будівлю – це категорично заборонено. На його питання, чому не можна, відповідає сухо: "Ходімо, зараз покажу". Обходить з іншого боку готель "Полісся", на даху якого видніється тріщина, вона з'явилася після зими. Від дощів, снігів, відсутності експлуатації і ремонту будівлі в зоні руйнуються, і стан їх вже катастрофіний. Питаю, чи робиться щось для їхнього збереження. "Якщо Чорнобиль називають тепер туристичним магнітом, то інакше ніяк", – відповідає жінка, але нічого більш конкретного у цих питаннях поки що сказати не може.

Варіанту в найближчий час змінювати роботу жінка навіть не розглядає: "Для мене головним показником того, що я люблю цю роботу, і що вона мені потрібна, є те, що коли проходить сім днів моєї міжвахти, я уже починаю хотіти на роботу. Я хочу знову проводити екскурсії, спілкуватися з людьми. Це не значить, що я хочу поїхати з дому, ні, я просто хочу на роботу. І на роботу саме туди".

Взагалі, каже, є таке відчуття, ніби Зона притягує до себе. "Одна жителька місцева, Чорнобиля, казала мені, що в Зоні відчуження є своєрідна енергетика. І якщо людина сама по собі сильна, то ця сила Зоною лише підсилюється, а якщо слабка, то навпаки. Отака історія. Я відчуваю прилив енергії", – ділиться Маргарита. І додає: якби Чорнобиль не був у Зоні відчуження, не задумуючись, забрала би дітей і переїхала туди.

Фото: Катерина Ейхман