Забуття серед життя: Як зникає селище Поліське у Зоні відчуження

Селище міського типу Поліське, що в 130 км на північний захід від Києва, колись було відоме під назвою Хабне. Це було старовинне єврейське містечко, відоме з XV століття, оточене різнонаціональними поселеннями. В Замості жили поляки, у слободі Радзивілівській – реєстрові козаки та українські селяни. У містечку діяли пара синагог, костел і православний храм.

В 1930-ті містечко, яке на той час добряче втратило населення, перекваліфікували в селище, воно отримало нову назву – Кагановичі Перші. Сам Лазар Каганович, палкий прихильник колективізації, який в липні 1932-го підтримав вбивчі норми хлібозаготівель для України, а в 1947-му був одним з організаторів операції "Вісла", народився неподалік – в селі Кабани (нині – Діброва, також відселене, – Ред.), яке в ті часи називалося Кагановичами Другими. Сучасну назву Поліське отримало в 1957-му.

Цьому населеному пункту не пощастило двічі. Перший раз – на самому початку 1990-х, коли селище таки вирішили відселити. Його зачепило так званим Західним радіаційним слідом, який пройшов дещо південніше за Поліське, але і його "одарив" іонізуючим випромінюванням.

Другим нещастям селища стала його наближеність до "чистих" сіл. Йому не судилося заховатися вглибині Зони відчуження, тож всі ці роки до нього по "скарби" ходили всі, кому не ліньки.

"Заборонена зона" починається прямо перед самим в'їздом до Поліського: на розвилці доріг стоїть КПП зі шлагбаумом, а далі – як в казці. Наліво поїдеш – потрапиш на дорогу, що обходить населений пункт із заходу, якою їздить транзитний транспорт і автобуси на Овруч, Вільчу і далі на Білорусь. Поїдеш наліво – потрапиш на дорогу, що виведе до єврейського цвинтаря, залишків промзони і вулиці Хмелевої. Поїдеш прямо, вулицею 1-го травня – потрапиш в центр міста.

Закинуте Поліське відрізняється від закинутих населених пунктів великої Чорнобильської зони повною, остаточною розрухою. Блокпост на в'їзді не сильно зупиняє місцевих, тож з селища вивезене все, що тільки можна. Їхні автівки там їздять, як в себе вдома. Офіційно люди їдуть на цвинтар. В реальності ж, мешканці навколишніх сіл і не приховують, що "годуються" з закинутих сусідів. І щиро не розуміють, навіщо, наприклад, купувати шифер чи інші будматеріали, якщо можна поїхати і просто взяти.

А в місті було, що взяти. Все-ж таки, районний центр, який ще п'ять років по Чорнобильскій катастрофі активно розбудовувався: були зведені нові п'ятиповерхівки, постелений асфальт, проведений новий водогін і комунікації. Новенькі труби викопали, зірвавши дорожнє покриття, швидко і цілком офіційно. На згадку про них на кількох вулицях лишився рівчак, місцями досить глибокий, метрів до двох, який вже густо заріс молодим підліском.

Значна частина приватного сектору в містечку була побудована з дерева. У більшості своїй це добротні дерев'яні хати, часто обкладені цеглою, а в деяких випадках – ще й плиткою згори.

Останні пару років Поліське кілька разів горіло. Згоріло Замостя. Згоріла вулиця Шевченка – нині на залишках будинків височать охайненькі купки цегли, підготовленої до вивезення. А що не згоріло, то валиться самотужки. Втім, не зовсім "само-", бо якщо придивитися, то видно: на майже всіх хатах розібрано дах, а без даху оселі довго не живуть. Бува, залишився бік під бляхою чи шифером – так та частина будинку стоїть. Інша, оголена – вже розвалена.

Минулого тижня у Поліському було людно – колишні мешканці міста та їхні родичі приїжджали на Гробки. На місцевому цвинтарі, в різних його куточках, вирувало життя: могилки прибирали, прикрашали, фарбували хрести і, звісно ж, поминали. Слід зазначити, що місцеве кладовище має декілька своїх особливостей. Наприклад, чимало дивовижних хрестів – на "ногах" із загнутими назовні або всередину кінцями, які зовні нагадують або якір, або каркас церковної бані. Деякі прикрашені хрестом, інші – радянською зіркою. Причому це не старовинні вироби – всі вони варені з арматури або металевого пруту і відносяться до періоду 1960-1980-х років.

Нині в селі доглянутий тільки військовий меморіал, напроти якого височить недобудована стеля меморіалу чорнобильського. Навколо – каркаси колишнього життя: Дитячий світ, ресторан, пошта, кінотеатр, райрада. А за ними – руїни Будинку культури, напроти якого, на роздоріжжі, вже проріс символ і орієнтир нового часу – береза у каналізаційному люці. Місцеві так і кажуть: "Дійдете до берези у люці…"