Дитсадок української не навчить: Як за допомогою ігор надихнути дітей говорити мовою (ІНТЕРВ'Ю)

Влітку 2021-го киянин Андрій Ковальов разом із дружиною Іриною вирішив змінити мовну ситуацію у дитсадочку свого сина Матвія. Пару не влаштовувало, що їхня україномовна дитина у дошкільному навчальному закладі опинилася у російськомовному середовищі. "Починаючи з першого дня в садочку ми спостерігаємо за встановленням неофіційної соціальної норми: українська стає мовою навчання та тією мовою, якою звертається вихователь до дітей, російська – мовою неформального спілкування дітей між собою та звертань до вихователів", – пояснював Ковальов у дописі на своїй фейсбук-сторінці.

Андрій та Ірина не стали чекати, поки ситуація виправиться сама, і започаткували ініціативу "Сімейна практика української мови", коли раз на тиждень, а для декого тепер і частіше, діти та батьки і вдома, і в дитсадку спілкуються українською. Пару тижнів тому Андрій підбив проміжні підсумки. І вони виявилися надихаючими. Наприклад, половина родин з групи Матвія стала запроваджувати українську в побутовому спілкуванні. Крім того, у двох районах столиці нещодавно стартували практичні розмовні клуби для батьків, які б і хотіли почати говорити українською, але з різних причин не наважуються.

Андрій Ковальов, його дружина Ірина та син Матвій

Depo.Київ поговорило з Андрієм Ковальовим про те, як з'явилася ідея змін, що вже було зроблено, якою взагалі є ситуація з українською мовою у столичних – і, зрозуміло, не тільки – дитсадках та як можна її змінити.

Як народилася ідея вашого проекту, що стало відправною точкою для нього?

– Я сам перейшов на українську досить давно, у 2005-му, але відправною точкою, звичайно ж, стало народження Матвія. У мене одразу було дуже чітке розуміння, що українська буде його основною мовою, а другою буде англійська.

В садок ми пішли в три роки. Але ще раніше, коли стали ходити на дитячі майданчики, я чув, що з дітьми українською розмовляють 15-20% мам і тат, іноді, може, 30%. Вже тоді я побачив, що це погана ситуація, тому що Матвій буде виростати у переважно російськомовному середовищі. Це мені не подобається, бо відтворюється ситуація, яка була в Україні всі попередні роки, коли людина, дитина з українською мовою ніколи не відчувала себе або на рівних, або в більшості. Кажучи "на рівних", я маю на увазі ситуацію, коли є достатньо велика соціальна група, до якої відчуваєш приналежність.

В садочку я помітив те ж саме, що і на майданчиках: більшість дітей розмовляє російською. Більше того, спочатку Матвій взагалі був єдиною україномовною дитиною з десяти у групі. Потім їх стало двоє. Але це, можна сказати, пощастило. І я знову побачив, що в садочку потрібне середовище не формується.

Як російськомовність середовища впливає на україномовну дитину? Ви побачили зміни?

– Я побачив, що з деякими дітьми вони взагалі не можуть побудувати розгорнутий діалог, говорять уривками фраз. Або, наприклад, коли Матвій говорить якесь українське слово типу "стеля" або "підлога", або "давайте падати на килим" – слово "килим", то російськомовні діти його просто не розуміють. Як наслідок, в них нема ігрового моменту, коли хтось щось сказав спонтанно – дитина повинна гратися, а вона стоїть і думає: "А що таке "килим", що відбувається?"

Або, наприклад, ми підходимо до ліфта, там інший батько з дитиною, і Матвій запитує: "Хлопчик, тобі на який поверх?" Той ніяковіє і мовчить, і тоді вже батькові доводиться допомагати і перекладати: "Мальчик спрашивает, на какой тебе этаж". Але комунікації у хлопців, обміну репліками так і не відбулося.

Різномовні діти мало грають у мовні ігри – коли беруть якусь фразу, слово, перекручують їх і утворюють щось нове. І це теж зрозуміло. Наприклад, "Добрий ранок, мій сніданок" – цю риму, яку придумав Матвій, можна вигадати тільки тоді, коли ти розумієш, що ці слова значать. А якщо інші діти знають "завтрак", у них немає спільної лексики, де вони можуть почати разом гратися з мовою.

Я поки що не бачу великого дискомфорту від цього у Матвія, але розумію: це тому, що йому лише 4 роки. В цьому віці говорити про якийсь соціальний тиск чи булінг зарано. Але я знаю чимало прикладів, коли такий булінг починається в 7, 8, 9 років і далі, коли діти стають підлітками. Інакшість виходить боком дуже сильно.

У нас часто говорять, що у дитини має бути мовна стійкість, україномовна дитина не має переходити на російську з однолітками. Але ми говоримо, наче про якусь абстрактну дитину, а реальна може бути або дійсно психологічно дуже сильною і ніколи не переходити, або може такою не бути. Ми не можемо наперед від усіх україномовних дітей вимагати і очікувати, що вони будуть суперстійкими, це не правильно.

Я хочу, щоб у моєї дитини і інших україномовних дітей було комфортне середовище, де вони можуть виростати. Ключове слово – "комфортне". Боротьба в нас була – наприклад, в тих же 1960-х чи 1980-х, коли за українську на вулицях обзивали "селюками". Але зараз 2022-й, а ми знову в цій ситуації боротьби.

І ви вирішили це змінити?

– Ми з дружиною вирішили не спускати ситуацію самоплином. У багатьох україномовних батьків є така дуже неправильна позиція: вони розуміють, що для них, їхніх дітей ситуація складається не дуже гарно, але вважають, начебто є такий статус-кво, так історично склалося, і тому "а що я можу зробити, як це можна змінити". І нічого не змінюється.

Ми почали говорити про це з вихователями. Звичайно ж, першою відповіддю було те, що я чую по всіх садках, де ми почали проект: "Як це немає українського середовища, якщо ми весь навчальний процес проводимо українською?" До цього претензій нема, але проблема в тому, що діти соціалізуються і вчаться взаємодіяти не з дорослими, а один з одним. З дітьми, які у цій дитячій комунікації лишаються російськомовними, бо вдома майже 100% часу чують російську. Це перше. І друге – десятки років нам насаджувалася думка, що це культурно – переходити з української на російську, коли до тебе нею звертаються. Але це працює тільки в один бік, коли до тебе говорять російською. А от навпаки, в бік української, воно практично не працювало до останнього часу. Зараз починає трохи змінюватися, я навіть знаю деяких людей, які кажуть "Извините, а можно я буду по-русски?" Це добрий знак, бо вони починають розуміти, що тут може бути щось некомфортне.

"Добрий ранок, мій сніданок" – рима, яку вигадав 4-річний Матвій в процесі мовної гри

Багато людей не замислюється, що для україномовної дитини може бути дискомфортно, коли з нею розмовляють російською. І про те, що так само культурно переходити і на українську, дітям ніхто не розповідає. Якби про це говорилося, вони, можливо, якось це відчували би краще.

Що саме ви робили, як прищеплювали ідею розширення україномовності?

– Ми попросили вихователів регулярно говорити про це з іншими батьками, мотивувати їх говорити українською з дітьми. Головний момент – це мотивація. Важливо, щоб ці розмови були індивідуальні. Не збирати всіх разом для оголошення, не писати у вайбер-чат. Уявіть, що ви – батько, і вам прилітає у чат, мовляв, "говоріть більше, 50% часу, українською мовою" – це скидається на якийсь формалізм. А жива індивідуальна комунікація дуже добре працює.

Також ми почали давати батькам рекомендації через вихователів. Шукали в інтернеті – знаходили різні ютьюб-канали, мовні ігри, роздруковували їх, роздавали батькам, допомагали розпочати. Наприклад: "Які слова ти знаєш на літеру "А". Може, перше слово дитина скаже "арбуз", і тоді ти маєш запитати: "А як це буде українською?" Прості такі ігри або римовані штуки типу "До речі, а де мої речі?"– такі інструменти ми давали. І ще ми сказали, якщо хтось хочете розпочати говорити, але не знає, з ким, то є наша сім'я, можна гуляти разом, і в нас буде мікросередовище, де можна говорити українською.

Як російськомовні родини сприйняли такі прохання?

– У більшості вони сприймали абсолютно нормально. Ні негативу, ні агресії не було. Було трохи нерозуміння через цей величезний стереотип, що вдома ми говоримо російською, а в садочку ви дитину навчите. Не навчать.

Дитина не стане генерувати спонтанні висловлювання, вона матиме якийсь пасивний словниковий запас українською мови. А, і ще завчить багато віршиків – вони завчаються гарно. Але чи розуміє дитина, про що там йдеться, – велике питання. Я не впевнений, що вони розуміють всі слова, які говорять.

Спочатку батьки дивуються, чому так. Пояснюєш: тому що вдома дитина 100% часу російськомовна. Вони кажуть: "Так ми же ставимо мультики українською". Але мультики – це приблизно як той фон, коли говорить вихователька. Можна китайською ставити, і якісь слова дитинка, може, нахапається. Але так мови не вивчаються. Вони вивчаються в емоційній живій комунікації.

Дітей у групі багато, в комунальних садочках це може бути 20 дітей, в приватних – 10-12, що теж не так і мало. І коли до них щось говорять, то майже для всіх вихованців це звучання української є трошки "на фоні", тому що вихователь звертається до всієї групи і не може до кожної дитини повторювати одну фразу. А кожна дитина – унікальна, для когось треба сказати голосніше, для когось – з більш м'якою інтонацією. І тому ми знову повертаємося до родини, де є ця персональна і емоційна взаємодія між дорослими і дитиною.

Мовлення формується досить швидко, у перші роки життя, до школи. У 6-7 років у дитини вже сформоване нормальне мовлення: так, дитина не говорить науковими термінами, але вона говорить сформованими, зв'язними реченнями. І тому ці 3, 4, 5 років в садочку дуже важливі.

Ви почали це влітку. Як ситуація змінилася з того часу?

– На сьогодні відгукнулася половина сімей, які майже всі почали з одного дня на тиждень, а потім рухались далі. Зараз деякі з них впровадили практику "одна людина – одна мова", коли хтось з батьків постійно говорить українською, а інший – російською. Таким чином у дитини може сформуватися збалансований білінгвізм. Зараз у цих дітей він дуже дисбалансований в бік російської.

У себе на сторінці ви писали, що Департамент освіти КМДА підтримав масштабування вашого проекту…

– Так. Я розповів про один наш садок, а таких садків у Києві тисяча державних, муніципальних, і ще десь, може, 500 приватних. Це велика кількість, і ситуація всюди однакова. Коли ми почали працювати з іншими садками (разом із командою волонтерів було відвідано 12 садків на Подолі і Троєщині, – ред.), не було жодного вихователя чи директора, який би сказав, що проблеми немає. І тоді я почав думати, що один садочок – це чудово, але мій Матвій буде виростати в цьому 3,5-мільйонному Києві, де дуже багато дітей, і вони в усіх садочках говорять переважно російською. А комфортне середовище для нього має бути в усьому місті і, взагалі-то, в усій Україні. І я зрозумів, що це треба масштабувати.

Робити це можна двома шляхами: знизу і зверху. Знизу – це розмовляти з такими ж батьками, зі знайомими, популяризувати наш проект. Ми стали робити клуб україномовних батьків, там у нас десь 50-60 людей, і він зростає – це ті, хто хоче це середовище створювати і починає це робити. А можна діяти і зверху, через Департамент освіти міста Києва та Міністерство освіти…

Ви до них звернулися, і вони навіть відгукнулися?

– Я написав листа, що є отакий мовний проект, я його назвав "Сімейна практика української мови". Врешті вони зібрали нараду з районними управліннями освіти, там я наш проект представив, розповів про перші успіхи, підготував соціолінгвістичні факти – наприклад, є дані, що для того, аби дитина більш-менш розмовляла мовою, з нею треба говорити цією мовою мінімум 35% часу.

Або інше дослідження, яке робилося в Ірландії, де проблема з мовою ще більша, ніж в Україні, і більшість дітей розмовляє англійською. Там вимірювання показали, що діти, які розмовляють ірландською і не знають англійської, в середовищі ірландськомовних дітей говорять за певний проміжок часу десь приблизно 60 слів. А коли опиняються в середовищі, де 50% або більше дітей говорить англійською, то за той же проміжок часу говорять 20 слів або менше. Менше розмовляють, говорять менш експресивно, у них меншає мовних ігор, вони закриваються. Це дуже показово. Ми це бачимо по наших зрусифікованих містах, коли україномовна дитина може бути більш закритою, бо почувається в меншості.

Чимало батьків піднімають питання мови в дитсадках один раз, а потім здаються. Здаватись, переконаний Андрій Ковальов, не можна.

Але російськомовні теж запираються, коли опиняються в тій же ситуації? Ти описував такі приклади.

– Так. Зараз української стає більше, і вже буває так, що вони теж починають опинятися в таких ситуаціях. Раніше такого просто не було. І це, до речі, теж питання до російськомовних батьків: вони не говорять з дітьми про те, що це абсолютно нормально і класно, коли ти перейдеш на українську з україномовними дітьми. А якби з дітьми про це говорили, тут би і соціального конфлікту не було.

Що ще дав Департамент освіти?

– У них є бюрократична вертикаль, яка конкретно тут непогано спрацювала. У департаменту є контакти всіх садочків – точніше, у кожного районного управління є своя мережа. І якщо треба провести опитування, ти просто робиш гугл-форму, розсилаєш районам, а ті розсилають своїм садкам, у яких є свої вайбер-групи. А в садочку вчиться, наприклад, 200 дітей – це 200 сімей. І ти буквально за тиждень можеш охопити, умовно, ці 200 000 сімей.

На опитування Департаменту щодо нашої проблеми дали відповідь 20 000 респондентів, це дуже багато. І репрезентативно, тому що це анонімне опитування, у людей немає сенсу брехати. Результати дуже цікаві і, мені здається, трошки навіть шокуючі, неочікувані для мене. Наприклад, з'ясувалося, що вдома розмовляють українською 37% батьків.

Це дуже багато, це кожна третя дитина, навіть більше. Але ми їх не бачимо. Тому що за межами родини діти опиняються в російськомовному середовищі, і воно підштовхує переходити домінантну мову.

Ще був лист до Академії педагогічних наук, так?

– Я їм теж написав листа, в якому попросив підтвердити те, що україномовні діти можуть почуватися в меншості, і від того бути більш затиснутими, відповідно, сором'язливими і менш лідерськими. І чи є в них якісь поради відносно цього, що з цим робити. Вони мені відповіли, що сама теза, що україномовні діти в російськомовному середовищі можуть почувати себе більш скуто і невпевнено, не потребує доведення і є самоочевидною.

Це прикольно, що вони визнають проблему. Але в мене риторичне питання, чому всі ці роки ми займаємося тільки констатацією факту. А далі вони пишуть, що необхідно провести детальні дослідження, які практики, інструменти можуть бути застосовані, щоб змінювати ставлення дітей до української мови, робити її активною, і воно має стосуватися дорослих, які є важливими в житті дитини, тобто родину. По суті, мій проект це і робить.

Повернемося до нього. Розмовні клуби: де і як вони відбуваються і скільки часу ви вже працюєте?

– Коли ми почали говорити з батьками, то часто чули "Я не хочу коверкать украинский язык", "У меня суржик – я стесняюсь" і третє – "У меня нет языковой практики". Це все трошки відмазка, тому що розмова з дитиною – там же не треба промови влаштовувати чи цитувати Аристотеля, це досить прості діалоги. Але дійсно, у людей є багато внутрішніх бар'єрів, їм складно просто почати говорити: слова звучать якось не так, той же суржик... І ми зрозуміли, що потрібні розмовні клуби, де ці люди могли б прийти і попрактикуватися (додамо, також в рамках проектуу фейсбуці створено Спільноту українською мови для батьків та дітей з простими порадами та лайфгаками, покликану допомогти заговорити українською, – ред.). Це в жодному разі не мовні курси, не навчання, а виключно місце, де можна просто поговорити.

Клубів поки що два – Троєщина і Поділ, вони тільки-но почалися – з січня 2022 року. Вони проводяться в бібліохабах – це реконструйовані бібліотеки, їх у Києві тільки шість штук. Клуби має хтось проводити, тож довелось шукати волонтерів, модераторів. Зараз вже це певна команда – 5-6 людей.

Скільки людей на клубі зазвичай? Туди приходять по одному чи обидва батьки?

– Були ті, хто приходив всією родиною: тато, мама, перший син, другий син – чотири людини. Але частіше це мама з дитиною. Спочатку це було три сім'ї, потім чотири. Не можна сказати, що це багато, але це тільки початок і вже має досить позитивний відгук: люди приходять і реально розповідають про те, що я згадував – бар'єр, що вони соромились суржику. Такий навіть психотерапевтичний елемент виявився.

Одна мама прийшла і каже: "Моїй доньці 5 років, їй скоро треба йти в школу. Я почала їй читати книжки, вона теж трохи вміє читати. І коли я стала її готувати, то бачу по очах, що вона деяких слів просто не розуміє". Потім вона запитала, чи може донька переказати те, що їй прочитали. І дівчинка може переказати, але, по-перше, досить мало, а по-друге, все – російською мовою. Тому її мама прийшла до нас, бо зрозуміла, що на слух дитина мову сприймає, але майже нічого не може сказати. І це важливий момент: 60-70% дітей, що йдуть до першого класу, не можуть розгорнуто відповісти на питання або сформулювати думку українською.

Тут ми підходимо до вкрай важливого питання: як створити україномовне середовище, коли російський продукт лізе з усіх щілин? Чи можливе життя без Маші, медведя і смішариків?

– Таке життя можливе. Є сайт "Маніфест", на якому зараз вже зібрано 115 україномовних каналів для дітей. Мультиків вже перекладено теж дуже багато, особливо якщо підключати другу англійську мову. Продукту з Росії, звичайно, завжди буде багато і завжди буде більше, ніж українського. З очевидних причин. Але це не має бути причиною сісти і все, що на нас ллється, з відкритим ротом споживати. Ми можемо пошукати – навіть ті ж самі "Фіксики" є перекладені українською мовою, навіть на ютьюбі. Треба шукати, знаходити і дивитися, і тоді сервіс буде підкидати більше україномовного.

Які подальші плани на проект?

– Плани наполеонівські. Я показав, що класні зміни можуть бути досить швидкими. Чомусь ми думаємо, що нам треба жити десятки років, типу, як Мойсей водив євреїв по пустелі 40 років, і тоді у нас щось почне змінюватись. Нашим проектом ми доводимо, що навіть за п'ять місяців половина родин у групі може почати використовувати українську. І хочу, щоб це відбувалося швидше – тим більше, що зараз є певний тренд на українську.

Коли я написав пост з результатами, до мене звернулося вже з десяток батьків з інших садків та шкіл, які хочуть робити таке у себе. Тобто ініціатива стала підхоплюватися і поширюватися. Тож я буду мотивувати ініціаторів змін, амбасадорів проекту, які будуть робити це в своїх садках, а ми будемо їм допомагати, розповідати про свій досвід. Ми готові проводити презентацію проекту для всіх зацікавлених батьків і садків. Я би хотів, щоб за 2022 рік 500 садків Києва почали впроваджувати ці зміни. І якщо це відбудеться, то може бути так, що ці 37-40% дітей, які вдома говорять українською, почнуть нею розмовляти і на вулиці.

Головне фото: depositphotos