Дим Табачника над Хрещатиком: Що за будинок згорів в центрі Києва

Пожежа в самому центрі Києва, за готелем "Дніпро", стала цілком очікуваною і, можливо, фінальною ланкою в довгій і скандальній історії протистояння столичних краєзнавців, активістів з одного боку та забудовників та їхніх вірних друзів з КМДА з іншого.

Для початку слід розібратися з адресами. В перших повідомленнях про подію вказувалася будівля по вул. Хрещатик, 1/2. Проте це – адреса готелю "Дніпро", позаяк горіла будівля за ним. Пройти до неї можна через арку в сусідній будівлі Інституту історії України – того самого, стіну якого прикрашає нині знищене культове майданівське графіті "Ікони революції". Справжня адреса погорільця – вул. Грушевського, 4-б.

Це – флігель садиби відомої в добільшовицькому Києві родини Бонадурер, швейцарських підданих, що, окрім іншого бізнесу, мали фірму з облаштування водогонів, каналізації, парового та водяного опалення. Побудований будинок в 1883 році. Архітектор – військовий інженер Володимир Катеринич (також авторами споруди називають київських архітекторів Николаєва, Шварценберга, Рикачова). Це один з останніх зразків ранньої забудови Грушевського та Хрещатика на ділянці від Майдана Незалежності до Європейської площі, причому з досить незвичайними рішеннями. Чотири роки тому наказом Міністерства культури № 869 від 15 жовтня 2014-го будівля була внесена до пам'яток архітектури місцевого значення, проте за рік Київський апеляційний адміністративний суд Києва відхилив попереднє рішення Окружного адміністративного суду й повернув флігель родини Бонадурер колишньому власнику – ТОВ "Грааль", але про це – трохи нижче.

Історію занепаду і знищення будинку на Грушевського, 4-б, не можна розповідати у відриві від його сусідів з хрещатицькою нумерацією – 5-а, 5-б та 5-в. Облізлий фасад першого з них добре відомий Киянам – його можна побачити вглибині між готелем "Дніпро" і будинком по вул. Хрещатик, 7/11, за імпровізованою автостоянкою на місці знесеного 15 років тому ресторану "Столичний". Останні два "засвітилися" в мелодійному кліпі етно-дуету VRODA та гурту "Без обмежень" на пісню "Доле моя".

Слід зазначити, що ці адреси користуються особливим пієтетом у певного прошарку киян та столичного андеграунду. Саме повз них проходить прихована від сторонніх очей пішохідна доріжка від МЦКМ (більш відомого як Жовтневий палац) до вулиці Грушевського з народною назвою "тропа Хо Ші Міна", тут же розташована так звана "Стіна Цоя". Тож не дивно, що увага громадськості до них завжди була прикута, причому Грушевського, 4-б став найбільш скандально відомим в інформаційному просторі.

Фото: КИЇВФОТО

В 2003 році, за мерства Олександра Омельченка (саме його фракція "Єдність" разом з фракцією мера "Солідарність" забезпечують в нинішній Києвраді голоси за нищівні ДПТ та інші "потірбні" рішення, – ред) так званий "інвестиційний конкурс" на зведення готельно-офісного центру з паркінгом за адресою Хрещатик, 5 (ресторан "Столичний"), виграло ТОВ "Грааль". Ця компанія досить примітна: номінально вона належить купі незрозумілих офшорів, проте пов'язують її передусім з братами Табачниками – Дмитром, одіозним міністром освіти Януковича, та Михайлом, а також не публічним, але все одно досить відомим колишнім депутатом Київради Олександром Лойфенфельдом (ще один з його скарбів – "відомий Замок Барона" на Ярославовому валу).

Слід зазначити, що у спецрозслідуванні програми "Схеми" початку 2017-го директорка "Граалю" Ірина Окунєва усіляко заперечувала причетність Табачників до компанії. За її словами, інвестор проекту дуже потужний, і це – Офер Керцнер, почесний консул України в Ізраїлі. Він, у свою чергу, на запит журналістів програми щодо Грушевського так і не відповів.

Але повернемося в 2000-ні. Перед отриманням "Граалем" землі в розпорядження через суд і зміну форми власності було "віджато", доведено до банкрутства і розпродано підприємство, що володіло "Столичним". А незабаром, в лютому 2005-го, було затверджено проект відведення земельних ділянок площею 0,203 і 0,229 га – для будівництва і організації будівельних робіт. Останню фірма мала повернути місту по закінченню будівництва. В 2009-му Київміськрада поновила оренду ще на 5 років, змінила призначення другої ділянки під будівництво, а заразом прибрала вимогу її повернення місту. Паралельно через угоду купівлі продажу змінила власника будівля за номером 5-д, яка згодом опинилася в руках все того ж "Граалю".

Ще в 2004-му, отримавши землю, взявся за зачистку території: першим під ніж бульдозера пішов ресторан "Столичний". Всі будинки на прилеглій території, включно з Грушевського, 5-б, також мали бути знесені. Натомість за готелем "Дніпро" мав з'явитися величезний комплекс із 160-метровою (47 поверхів) висоткою, двома 10-поверховими блоками та трирівневим паркінгом під ними на 1150 машиномісць. Назву вибрали "елітну", як фантазія Табачників –European Plaza Kiev. Замовником виступив "Київавтодор".

Слід зазначити, що Управління охорони пам'ятників історії і архітектури встановило тоді межу в "скромні"132 метри, причому це рішення підтримали в Мінрегіонбуді. Проте забудовника це не сильно "налякало", а тодішній головний архітектор столиці Василь Присяжнюк заявив, що запропонований проект має право на життя. Будівництво оцінювалося в 500 млн доларів США і мало бути завершене у вражаючо стислі терміни – за рік, а з урахуванням всіх робіт – за три, в 2012-му.

В обіцяні терміни цей гігантоманський проект, на щастя, не реалізували, а боротьба активістів із забудовниками на початку загострилася, і будинок на Грушевського, 4-б, регулярно був в центрі уваги. Там була створена арт-локація, на підтримку пам'яток влаштовувалися локальні фестивалі та інші заходи, в 2011-му німецька архітекторка Регіна Йорст представила концепцію перетворення залишків старовини навколо нього на культурний простір. Забудовник начебто і не квапився, але теж не дрімав. В грудні 2013-го, на початку подій на Майдані, вже давно відселений будинок, як це часто буває в Києві, несподівано запалав. Активісти запідозрили підпал від "Граалю".

В квітні 2014-го будинок на Грушевського, 4-б, швидко обнесли металевим обнесли парканом, незадоволених відтіснили міцні чоловіки – представники арт-локації тоді заявили, що їх намагаються виселити забудовник, причому на боці забудовника виступили бійці однієї з сотень Самооборони (примітно, що інші представники згаданої сотні в цей же час, готуючись відбивати напад Росії, проходили вишкіл, аби увійти до Першого батальйону Нацгвардії, який з часом отримає ім'я батька-командира, який опікувався майданівцями, – генерала Кульчицького). І з того часу боротьба за будинок стала сходити з інформаційних шпальт. Не в останню чергу і тому, що її найвідоміші провідники, отримавши депутатські "корочки", взялися за зовсім інші справи, "забивши" на захист Києва. І ця тиша розбудила апетити "Граалю".

Як вже згадувалося, 15 жовтня 2014-го будівля була внесена до пам'яток архітектури місцевого значення, проте в жовтні 2015-го "Грааль" продавив потрібне йому рішення через Апеляційний суд. А вже в грудні, перед Новим роком, на розгляд Постійної комісії Київради з питань містобудування, архітектури та землекористування було подано проект про поновлення оренди земельної ділянки на Хрещатику під будівництво готельно-офісного центру. На щастя, тоді у депутатів вистачило "клепки" відхилити таку пропозицію.

Навесні 2016-го власник почав крушити будівлю: були вибиті вікна, знесені перегородки, знищене внутрішнє оздоблення. Фото руйнувань оприлюднив на своїй сторінці у "Фейсбук" народний депутат, а до того – один з найвідоміших активістів Києва, який "в'їхав" в Раду як раз на захисті пам'яток столиці, Ігор Луценко.

Втім, інтерес до події тоді швидко згас, і будівля все так же стояла закинутою, зруйнованою, і що від неї лишилося за ці три роки, окрім каркасу, невідомо. Тож остання пожежа, набагато масштабніша за загоряння 2013-го – подія скоріше очікувана і закономірна, ніжнесподівано. Питання лише було в тому, коли старовинний флігель, який так заважає новітнім "інвесторам" буде пущений димом по вітру.