Страх витіснила втома: Який з двох весняних локдаунів виявився важчим для киян

Минув рік, як поняття "карантин" та "локдаун" міцно увійшли в життя кожного. У березні 2020 року по всій країні було введено тритижневий локдаун. Багатьом було страшно, багато – не вірили і чекали, що усе от-от закінчиться. Але карантин протримав українців удома до кінця весни. 

Цьогоріч у багатьох містах історія повторюється – через високий рівень захворюваності щотижня нові і нові області відносять до червоної карантинної зони. Журналістка Depo.Київ поспілкувалася з киянами щодо того, чи звикли вони уже до життя у новій реальності.

"Без велосипеда поїхала б на психлікарню"

Юліана Скібіцька, журналістка, заступниця головної редакторки "Заборони"

Коли в Україні почали вводити карантинні обмеження, Юліана була в Чехії, букально наступного дня після повернення кордони закрили. Ще у Празі вона себе трохи дивно почувала – піднялась температура, був кашель. Повернувшись до Києва, Юліана одразу подзвонила на новостворену гарячу лінію, розказала про симптоми, лікар сказав, що це не ковід, скоріш за все, але виписав купу ліків. ПЛР-тестів, аби дізнатися точно, тоді ще не було. 

Але вона поставилась до свого стану відповідально і посадила себе на самоізоляцію: "Я дуже пишалася собою, що я така свідома. Мені було весело. Невесело стало після першого тижня, бо я зрозуміла, що тиждень сидіти вдома і не виходити взагалі нікуди – це жесть. Але я дивилась на цю ситуацію оптимістично. Я думала, що я зараз посиджу два тижні на самоізоляції, потім, скоріш за все, каратин закінчиться і усе буде добре. Але вийшло трохи не так".

Того, що карантин затягнеться настільки, дівчина точно не очікувала і взагалі сприймала це як пригоду. Але карантин постійно продовжували, через що вона вимушена була звернутися до психотерапевта – у квітні до Юліани повернулись панічні атаки вперше за довгий період.

"Я до цього рік пила антидепресанти, – розказує журналістка, – і мені здавалося, що я з цим упоралась. У мене зазвичай панічна атака починається з такого ніби удару по голові, і йде хвиля від скронь до п'ят, і все – тебе починає трусити, ти перетворюєшся на кисіль. Я дуже добре запам'ятала цей момент: я сиділа, слухала музику, аж раптом відчула цей удар, усе миттєво стало ватним, почало дзвеніти у вухах".

Спочатку дівчині важко було перебувати в квартирі – та була досить маленькою і дуже тисли стіни. Потім почала тиснути відсутність людей на вулиці. Юліана каталась на велосипеді, аби хоч трохи розвіятись, і мало того, що відчувала себе злочинницею, так ще й вимушена була переживати за свою безпеку. "Людей на вулицях не було. Мені треба було проїжджати вулицею Кирилівською, там промзона. Ти їдеш нею, а там лише кілька досить маргінальних людей, деякі навіть намагалися мене стягнути з велосипеда. І мені було дуже страшно. На вулицях майже нікого немає, тебе можуть пограбувати. А відмовитись від велосипеду я не могла, бо точно б тоді на психлікарню поїхала".

Цього разу, каже, що з початком локдауну трохи підвищилась тривожність, але жити стало легше, ніж минулоріч. Неабияку роль у цьому грає переїзд до іншої, більшої, квартири. "До того ж я особливо не відчуваю, що цей локдаун існує. Якщо минулої весни на Подолі, наприклад, працювала лише одна кав'ярня на виніс, то зараз працюють усі заклади. На вулицях досить людно, на Пішохідному мосту на Труханів острів я взагалі в заторі стояла не велосипеді. І до всього – маю спецперепустку в громадський транспорт. Виїжджаю іноді в офіс на наради, бачуся з друзями", – розказує дівчина.

Працювати також стало легше – призвичаїлась до віддаленої роботи. Каже, що розподілила у квартирі простір: є чітко відведене місце для роботи, а ліжко – виключно для сну і відпочинку. "Бо до того, як почався локдаун, я стабільно ходила у офіс. У мене був певний ритуал: прокинутись зранку, випити кави, покурити і збиратись на роботу. Це все зникло. Я прокидалась за 10 хвилин до початку робочого дня, взагалі невиспана. Не могла себе змусити працювати. Я прямо відчувала, як я себе змушую", – згадує Юліана.

"Діти в кадрі стали нормою"

Ганна Возій, мати двох дітей

На момент початку пандемії Ганниній доньці було сім років, сину – чотири. Перед початком локдауну малій якраз вирізали гланди, через це два тижні до операції і тиждень після вони провели удома. Ганна жартувала учительці, що якщо донька іще раз захворіє, то вважай другий клас минув повз. На що вчителька відповідала, що усе буде добре, аж коли за кілька днів школу закрили на карантин. Більше того, школа не працювала навіть у дистанційному режимі.

"Як у нас почали вводити карантинні обмеження, моя мама з Миколаївської області дзвонила, казала, щоб ми їхали до неї, бо "якщо вас закрили одразу на карантин, то у вас там хворих море". Ми з переляку кинули тата і поїхали до бабусі", – розказує жінка. По приїзду туди вони з дітьми не виходили з двору два тижні, бо у селі усі боялися, що вони "привезли купу зарази зі столиці". Перший тиждень, каже, було нормально, їли і спали, далі уже почали нудитись. 

Після двотижневої ізоляції діти почали виходити на вулицю, гратися з іншими. В той же час директорка місцевої школи їздила по вулицях і розгонила, щоб не бігали юрбою. "Один хворий на той час в Україні був", – каже Ганна.

У засланні витримали півтора місяці. Каже, їм постійно вигадували якусь роботу, то картоплю посадити, то ще щось. Тому Ганна лишила сина у бабусі, а з донькою повернулася до Києва – дівчинка професійно займається художньою гімнастикою і їй треба було відвідувати тренування. Після повернення у столицю був певний шок, адже у Миколаєві усі були максимально налякані, а тут – майже усі без масок.

Ганна не може повноцінно працювати, адже у дітей щодня тренування, що займає по три-чотири години, до того ж вони досить часто хворіють. Тож аби вийти на роботу, жінці треба дві няні. Менше з тим, цей локдаун дається трохи легше, бо у школі відбуваються дистанційні заняття.

"Перший карантин не було взагалі жодних занять, – розказує Ганна. – Нас просили читати щодня, вирішувати будь-які задачі і приклади, то ми з нею читали по 10 сторінок щодня, я їй писала по 40-50 прикладів, пару-тройку задач брала з книжки і вона їх вирішувала. І вона багато списувала – звідси і до обіду. Зараз, принаймні, є заняття, вони тривають по 15-20, замість 45 хвилин. На день – до п'яти уроків. Важко. Вчителька не встигає перевірити всі завдання, просто дає новий матеріал і ми допрацьомуємо самі. У нас спеціалізована школа, тож достатньо багато задають, і підвиває мала трохи. Дуже важко їй дається це навчання. Діти і сидять, і лежать, і верещать, і все, що хочеш роблять, тільки не те, що треба. Хоча вчителька намагається їх зацікавити, максимально стисло дати інформацію, готує їм презентації на кожен урок, розповідає усе. Але дуже важко".

Змінив карантин і дитяче дозвілля. Ігровий майданчик біля дому обмотаний стрічкою, тож коли погода дозволяє вони виходять гуляти на стадіон поруч. "Дозволяю більше інтернету, бо, зазвичай – це година на день. А зараз більше – 2-2,5 години, як мінімум, тому що просто взвивають, а так вони хоч пограли, подивились трошки ютубчик, то трошки легше", – розказує Ганна.

Чоловік її працює з дому, діти, звісно забігають у кімнату, верещать, питають щось: "Зараз це уже норма життя – одне залізло в кадр, інше залізло в кадр, щось питають, щось кажуть, крутяться. Усі звикли до цього, бо мій чоловік не один такий, у всіх на фоні діти. Єдине що, він облаштував нормальний робочий кабінет в спальні, повиганяв усіх, бо раніше він працював на кухні, а зараз це неможливо".

Питаю в Ганни, як вона це все вивозить. Каже, ходить на акції протестів: "І там я дуже завжди рада бачити людей. От чесно, від усієї душі. Інакше я не знаю як. Бо тобі щоранку треба встати, підняти дитину, нагодувати її, запхати на уроки. Поки одна за уроками, іншого підняти, нагодувати, відвезти його на тренування. І так по колу".

"Купи козу, продай козу"

Дмитро Ходаківський, режисер "Театру між трьох колон"

Сфера культури від постійних локдаунів постраждала, чи не найбільше, а разом з нею – її творці. Дмитро має свій незалежний театр. З введенням карантину його довелося перевести в онлайн: "Ми не знали, що робити, але була мотивація підтримувати свою публіку, грати комедії. У нас є вистава по Чехову "33 постріли", яка складається з шести різних історій, тож ми розбили її на три частини і показували в прямому ефірі інстаграму щотижня".

Серйозний матеріал тоді глядачам не заходив. Люди і так боялися, хотілося якось їх розрадити. Навіть змогли під час карантину випустити прем'єру. "Три дні на тиждень ми робили літературні вечори, що давало змогу більше спілкуватися з публікою і підтримувати її за допомогою лірики. Проводили інтерактиви типу "Що? Де? Коли?". Усі, звісно, в онлайні", – каже Дмитро.

Репетиції теж відбувались в онлайн-режимі. Каже, що це можливо було тільки тому, що актори – їх тоді було двоє – дуже давно працювали разом і добре одне одного розуміли. Зараз, каже, з новими акторками це так не працює. Самі ж вистави грали у режисера вдома.

Дуже вдарив локдаун і по фінансовій складовій театру, який і до того не геть багато заробляв. "Ми намагалися збирати донати, але отримували небагато. Намагалися якось хоч трошки допомогти акторам", – розказує Дмитро.

Коли карантин почали попускати, жити стало трохи легше, але як у анекдоті "купи козу, продай козу". "Ми хапалися за будь-який шанс з'явитися на сцені, нехай в онлайні, але зі сцени. Це було краще. Коли сказали, що в залі можна посадити хоча б 10 людей, а тоді 20 людей, це було неймовірно просто".

Втім і у локлауну були свої плюси – завдяки постійній роботі в онлайні, театру вдалося залучити нових глядачів. Уже коли театр знову почав показували вистави вживу, до режисера підходили люди, дякували за те, що підтримували глядачів у такі нелегкі часи.

До нового локдауну, каже, здавалося, що були готові, а на практиці виявилось, що ні.

"Зараз це не локдаун в том розумінні, як було рік тому, – говорить Дмитро, – немає такого страху смерті. Тоді по 25 разів мили руки, боялися навіть сусіда побачити, боялися вийти зайве з дому. Тому під час першого локдауну це був єдиний ковток повітря – побачити когось хоча б через онлайн-трансляцію, подивитись, що не ми одні такі дурники, які чогось бояться. Це не той локдаун. Той був страшніший".

Самому ж Дмитру особисто, безвідносно театру, другий локдаун теж дається легше: "Ми не розуміли, наскільки хвороба страшна, не знали у що вірити. Усі психосоматичні симптоми скидали на ковід одразу і це накликало якісь ще невеличкі негаразди, типу розбити термометр. Це усе поєднувалось з більш масштабними проблемами. Зараз я відчуваю лише втому. Втому від страху. Ми постійно кажемо глядачам, мовляв ось вам прем'єра, усе буде добре, давайте радіти життю, але уже втомилися. І логічного виходу з цього я не бачу".

"Сильніше боятися просто нікуди"

Поліна Горлач, Junior Moderator 

Якраз перед початком карантину Поліна тільки змінила роботу і їх одразу відправили з офісу працювати додому. "Для мене це було дуже незвично. Я все життя ходила в університет, потім в офіс. Було дуже дивно прокидатися і одразу сідати за комп'ютер у просторі, де проводиш увесь свій час".

Дівчина знімає трикімнатну квартиру з двома подругами і усі були вдома. До того ж тоді до них приїхав хлопець однієї з сусідок, який окупував для роботи кухню. "Ми усі сиділи по своїх кімнатках і це жахливо на нас тиснуло", – згадує вона.

Втім нова робота попервах дозволяла не думати про усе, що відбувається навколо. Поліна навіть не замислювалася над тим, скільки це все протриває. Адже треба було звикнути до нової системи, нових обов'язків, вивчити політику компанії. Каже, завдяки цьому, повністю відключалась від реальності.

Коли робота уже не була панацеєю, то рятувалася прогулянками, на щастя, живе біля метро "Героїв Дніпра" і поруч є озера, та і взагалі досить небагато людей. Проте вдавалося це нечасто. Тут на допомогу прийшло опанування нових навичок – Поліна разом з сусідкою почали готувати. "Зазвичай, коли ми ходили в офіс, вдома майже ніхто не готував, їли або десь в кафе, або доставку замовляли. Це було легше, ніж після роботи о 8-9 годині вечора ставати до плити. Ми навіть намагалися поремонтувати духовку. Люди, які не готували абсолютно ніколи, намагалися знайти собі хоч якесь заняття, щоб відволіктись від роботи і переключитись", – розказує дівчина.

Через напружену ситуацію Поліна навіть думала звернутися за психологічною допомогою. Бо хоч минулої весни її тримала робота, надалі пандемія не скінчилась: "Я восени думала звернутися до психотерапевта. Говорила зі знайомими. А потім пішла до ендокринолога, мені виписали протитривожні таблетки і все стало добре", – сміється дівчина.

Другий локдаун на неї уже не дуже сильно впливає. Єдина незручність – вона почала вчити іспанську мову і заняття були єдиною можливістю вибратись кудись із дому, адже у офіс працювати вони так і не повернулись.

У квітні у Поліни день народження і уже другий рік поспіль вона вимушена була святкувати його в прямому ефірі інстраграму. "Минулої весни це було зрозуміло, бо був дуже жорсткий локдаун, ніхто нікуди не міг точно приїхати. Цьогоріч я відразу почала жартувати про те, що знову святкуватиму в інстаграмі, уже тоді ходили чутки про локдаун. Через тиждень виявилось, що я мала рацію. А я дуже законослухняна і дотримують максимально всього, чого можу", – розказує Поліна.

І хоч морально цей локдаун дівчині дається легше, все одно постійно переживає за близьких. Поліна має знайомих, які померли від ковіду. "До того ж, це все дуже виснажує і втомлює. Люди постійно в стресі, а стрес не додає здоров'я. І я сама досі тривожуся через ситуацію. Але, мабуть, трохи менше. Тому що ковід, звісно, продовжує бути невідомою хворобою, але не так страшно уже. Рік живемо в цьому і ще більше боятися просто нікуди".

"Не впевнений, що не збожеволів"

В'ячеслав Чиженок, кухар, відеограф

Коли почався перший локдаун В'ячеслав, за освітою журналіст, працював у барі кухарем. Невдовзі перед тим він переїхав із Запоріжжя до Києва. На самому початку пандемії, каже, у закладі, де він працював, усі розуміли, що щось буде, але ніхто не розумів, що саме. Спочатку барам можна було працювати лише на обмежену кількість місць, потім – лише на доставку. "Ми спробували працювати на доставку. Нічого хорошого з цього не вийшло. Бо бар це все таки про емоції, а не про поїсти, ніхто не буде замовляти шампанське з бару додому. Тому ми зрозуміли, що нічого не виходить, заклад довелось закривати, а нас усіх відправляти у відпустку за власний рахунок". 

Спочатку сподівались, що каратин дійсно, триватиме лише три тижні і усі повернуться до роботи. Коли стало зрозуміло, що локдаун затягнеться, і невідомо на скільки, керівництво закладу повідомило співробітникам, що зрозуміє, якщо вони назад не повернуться.

"Без грошей сидіти не варіант, – згадує хлопець, – тоді усілякі супермаркети пропонували тимчасові підробітки погодинні для людей, які потрапили у такі ситуації, пов'язані з карантином. Звісно, я обійшов майже усі супермаркети у своєму районі. Десь мені просто казали, що нічого такого нема, десь казали, що не беруть на короткі терміни, десь казали, що беруть, але у мене немає досвіду. Хоча здавалось би, який там досвід потрібен принциповий".

У момент повної безвиході Славі запропонували попрацювати відеографом над грантовим проєктом у одному зі столичних ЗМІ саме щодо висвітлення тем пандемії, ковіду і карантину. 

Попри певний відчай у хлопця жодного разу не виникало думки повернутися назад у Запоріжжя. Його на той момент дівчина так і зробила, сам же В'ячеслав розумів, що якщо поїде і він, то повернутися буде значно важче і готовий був закріпитися тут, навіть якщо довелось би брати гроші у борг. А багатьом приїжджим відомо, що найбільша і найважливіша, мабуть, стаття витрат – це оренда житла.  "Мені компанію тоді складав товариш, який якраз перед локдауном переїхав у Київ і не міг знайти житло. Плюс до всього власниця квартири увійшла в наше положення, (мало того, що я лишився без роботи, дівчині урізали зарплату), і зробила нам знижку. Тож ми так утрьох платили за одну квартиру", – згадує Слава.

Те, як тоді морально було тяжко, він розуміє лише зараз, коли є з чим порівнювати: "Зараз я, принаймні, маю роботу. Так, я постійно вдома, але не боюся лишитись без фінансів. А тоді нічого не було зрозуміло взагалі. Ніхто ще нічого подібного не переживав, з мого оточення так точно. В сенсі я не можу зайти в метро, не можу ні з цим зустрітися, маю ходити лише в масці?".

Стресу додавала паніка через те, що ковід – хвороба невідома. Коли у його районі було дев'ять хворих, здавалося, що це щось геть страшне. "Зараз важко, тому що це довго триває, але зрозуміло, як з цим жити, і що з цим робити. Сиди вдома, носи маску, мий руки. До того ж я сам уже перехворів, і знаю, як я переношу ковід. Зараз ніхто не заважає вийти погуляти по району, покататись на велосипеді. Обмежень не важко притримуватись і вони допомагають у нерозповсюдженні", – каже В'ячеслав і додає, що, за можливості, намагається бачитись з друзями, виходити кудись гуляти. Бо зараз він живе сам і в цьому плані другий локдаун дається трохи важче.

На роботоздатність локдаун теж повпливав. З грудня увесь його офіс перевели на віддалену роботу.

"Мені краще працювати в офісі, так легше зібратися з думками, – каже хлопець, – це якийсь рух. Ти прокидаєшся, одягаєшся, снідаєш, сідаєш в автобус, тобто робиш щось для того, аби повністю прокинулась твоя голова, і ти почав нормально працювати, особливо коли твоя робота пов'язана з творчістю. Вдома, звісно, є свої плюси – ти сам регулюєш свій робочий графік, але це тільки якщо ти відповідальний. Мені не вистачає роботи в колективі, якихось обговорень , спільних перекурів тощо".

Питаю, чи має він якісь ритуали, аби не поїхати дахом. Задумується, каже: "Та я досі не впевнений, що не поїхав".