Тут живуть люди: Історія і сьогодення Рибальського острова (ФОТОРЕПОРТАЖ)

 

 

Посеред Києва, буквально в 15 хвилинах від Подолу на авто, захована машина часу – Рибальський острів. Depo.Київ розповідає, чим живе зараз колись відрізана від світу військово-промислова зона, якою нині стала місцева еліта та чому усе це може зникнути.

Насправді, Рибальський – це півострів, але більш поширена назва – саме Рибальський острів. Він є залишком коси, яка колись була лівим берегом протоки Почайни, відомої як однойменна річка. Саме у Почайні у 988 році князь Володимир хрестив Київську Русь. Почайна відгалуджувалась від Дніпра між Вишгородом та гирлом Десни і впадала за сучасною Поштовою площею, в районі Хрещатого яру.

Нині від литописної річки лишились лише каскад озер Опечень: Йорданське, Кирилівське, Андріївське (Богатирське), Пташине, Лугове та Мінське, які з'єднані підземними колекторами. Також частина річки проходить під землею, а на проспекті Бандери виходить нагору – правда, тут уже вона більше схожа на невеликий захаращений струмок – і біля насипу Північного залізничного напівкільця через затоку Вовкувата впадає в Дніпро.

Середня ж частина колишнього русла якраз і відділяється від Дніпра тим, що тепер називається Рибальським півостровом. Наприкінці ХІХ століття, після будівництва насипу залізниці, ця частина вже сильно видозміненої Почайни стала затокою, яку було названо Оболонською. Пізніше затоку переобладнали під гавань Київського річкового порту, і уже на початку ХХ століття, з будівництвом петрівського мосту і Північного залізничного напівкільця гавань остаточно від'єднали від Почайни. Саме тоді Рибальський і став півостровом.

Як розповів Depo.Київ києвознавець, екскурсовод Кирило Степанець, Рибальський був такою собі піщаною мілиною в місці впадіння Почайни у Дніпро: "Потім протока почала пересихати, по-перше, а по-друге, збудували Північне напівкільце залізниці. Таким чином ця мілина була приєднана до суші і утворився Рибальський півострів".

І хоч фізично острів був приєднаний до Києва, але і досі, потрапляючи туди, опиняєшся геть в іншому місці. Блукаючи дворами Рибальського, важко сказати, що лише 15 хвилин на машині відділяють його від центру столиці.

Вважається, що назва острова походить від рибальського поселення, яке розташовувалось на Оболоні у XVIII—XIX століттях. Освоювати його почали лише за радянських років – з будівництвом Київської районної електростанції. Тоді ж поруч звели житлові будинки.

Наразі вони переживають не найкращі роки – хоч дворики більш менш доглянуті, на деревах навіть висять годівнички, але уся навколишня територія, поросла бур'яном, навколо – розмальовані стіни, закинута зупинка і не менш закинуте футбольне поле поруч лишають по собі відчуття якогось спліну. 

В одному з таких двориків чоловік з пивом і сигаретою в зубах слідкує за своїм маленьким сином. Роблю фото, з під'їзду виходить його сусід і каже, мовляв усміхайся, тебе фотографують. "Ой, та я зараз не фотогенічний, неголений, нестрижений", – одразу бідкається чоловік.

Біля електростанції є вихід до води. Вихід – це трохи голосно сказано, насправді там кам'яний насип, втім, це не заважає місцевим ловити там рибу, гуляти з дітьми і просто насолоджуватись заходом сонця з видом на індустріальний пейзаж. В зарослях дерев видніється старий іржавий знак із забороною кораблям кидати тут якір.

Ще раз островом Рибальський ставав у 1931 році – тоді вода у Дніпрі піднялася на 8 метрів, почало підтоплювати електростанцію. "Її терміново відключили, тому що якби вода потрапила всередину, стався б паровий вибух. Тож її відрізали – повністю обклали мішками з піском, аби вода не потрапила всередину", – розказує Степанець. 

Майже одночасного з електростанцією, як говорить києвознавець, в іншій частині півострова, ближче до Дніпра з'явилася військова частина.

На початку 30-х років минулого століття на Рибальський перекинули завод Ленінська кузня (зараз має назву Кузня на Рибальському, – ред.). Це одне з найстаріших підприємств Києва, яке функціонувало ще за царських часів, але було розташоване біля метро Вокзальна. Тоді воно називалося Південноросійський машинобудівний завод і спеціалізувалося на чавунному литті і виготовленні маших для винокурних, цукрових заводів і млинів. 

Після приходу радянської влади завод було націоналізовано і перепрофільовано під суднобудівно верф. Аби мати доступ до води, завод перенесли на півострів.

Як розказав Кирило Степанець, цей завод був у СРСР досить таки відомим – його робітники брали участь у січневому заколоті 1918 року проти Центральної ради УНР. "Саме тому, можливо, на його базі було вирішено зробити корабельний завод, бо він мав славетне революційне минуле і потрібне для цього технічне устаткування", – вважає екскурсовод.

За незалежної України з 1995 по 1998 рік виробництво на заводі майже зупинилося, але з 1999 року завод знову почав спускати на воду кораблі та катери. З 2012 року завод почав перепрофільовуватись: спочатку на виробництво конструкцій Подільсько-Воскресенського мосту, який будують в кількох десятках метрів від заводу, а з початком російської агресії – на бронемашини, паралельно виготовляючи бронекатери, артилерійські катери і бронетанкери для Військових морських сил України.

З 2019 року справи заводу погіршились: за заявою екскерівника Адміністрації президента Януковича Андрія Портнова Державне бюро розслідувань відкрило проти підприємства кримінальне провадження, після чого Печерський райсуд Києва заарештував усе нерухоме майно заводу, а також корпоративні права. Останні обшуки пройшли на Кузні у квітні цього року, після чого на підприємстві заявили, що можуть зупинити свою діяльність, і це загрожує "тисячам працівників втратою робочих місць".

Сьогодні територія біля заводу виглядає, м'яко кажучи, сумно. З одного боку – сам завод, невеликий досить пошарпаний магазинчик і житлові будинки, з іншого – руїни, будівельний паркан і Подільсько-Воскресенський міст.

Будинки поруч з заводом – у більшості своїй гуртожитки, в яких переважно живуть працівники заводу, а також – невеличкий приватний сектор на кілька десятків дворів.

Житлова забудова простягається між двома зупинками транспорту: одна так і називається "Житлові будинки", натякаючи на те, що це промисловий район і тут явно господарі не люди, інша – кінцева – теж має не надто оригінальну назву "Рибальський півострів". Тут ходить лише два автобуси, при чому один із них – лише в певні години, щоб відвезти людей, які тут не живуть, на роботу, та забрати назад. 

Якщо вірити розкладу, то курсують вони лише у будні дні, питаю у місцевих – підтверджують. "88-й ходить тільки в робочі дні, а от 53-й – іноді у вихідні, але дуже рідко. Того намагаємось у вихідні або нікуди не їздити, або, якщо дуже треба, то брати таксі, але таксисти теж сюди їздити не хочуть", – розповідає продавчиня з магазину, що стоїть поруч із зупинкою. Ще є варіант виїхати 114 автобусом, який іде з Троєщини до залізничного вокзалу через центр, але для цього необхідно вийти аж на Набережно-Рибальську, що теж не так просто, адже через будівельні майданчики зрізати шлях не виходить і доводиться робити невеликий гак. 

Втім, не заводом єдиним. За інформацією Кирила Степанця, з кінця Другої світової на території Рибальського з'явилися також школа диверсантів, зараз це головне управління розвідки Міноборони; був ще один військовий завод, який займався виробництвом двигунів для військових підводних човнів (вочевидь, йдеться про "Ремдизель", – ред), але під час будівництва мосту його зруйнували. 

І куди ж промисловий район без культури – тут збудували власний Палац культури. Будівля палацу досі виглядає пристойно – з колонами і барельєфами, але на заміну культурі туди прийшла перукарня і "сумки".

На березі гавані одразу за житловим сектором, заводом і мостом стоїть парк моряків. Раніше, за словами Степанеця, на місці парку складали вугілля для ТЕЦ. Більше того, на острові було озеро з гарячою водою, у якому охолоджували вугілля, і місцеві діти у ньому купалися. Зараз це озеро, яке було на території кузні, на жаль, засипали.

Парк почався з встановлення на півострові монітора "Железняков" та пам'ятного знаку його екіпажу. Корабель був збудований саме на Ленінській кузні і брав участь у Другій світовій війні. Зараз корабель місцями іржавий, але в цілому виглядає пристойно, окрім однієї невеликої деталі, яка, можливо, навіть, трохи його прикраша – на башті видніється непримітний маленький напис "путін лох".

Парк заклали у 1967 році і десь там він, здається, і застряг. Досить чистий, охайний, з трохи старими лавками, але дуже малолюдний. Увечері тут лише кілька батьків з дітьми, двоє чоловіків на лавці з собачкою, та одразу за парком біля води – один рибалка та невеликий пікнік.

Єдина розвага для місцевих дітей у цьому парку – з'їжджати на самокаті від невеличкого пам'ятника.

Парком гуляє молода пані, можливо, років 30, з півторарічною дитиною у візку. Її чоловік працює на Кузні, сюди переїхала зі Святошино п'ять років тому, коли вийшла заміж. "У місті" уже, каже не була стільки, скільки має дитину – півтора року. "У нас немає машини, з дитиною на автобусі виїжджати незручно, лишити її нема з ким, а на таксі грошей не наберешся, – ділиться місцева мешканка. – Та і особливо немає сенсу виїжджати: магазини, пошти, усе тут є, подружилися з сусідами, разом часто гуляємо з дітьми, вибираємось десь до води час від часу на пікнік, отак і розважаємось". Проте, каже, що коли мала підросте, переїхати таки доведеться, або купити авто, бо тут немає дитячих садочків.

Раніше дістатися центру від парку було простіше – півострів з Подолом поєднував Рибальський вантовий міст. Поєднує, в принципі, і досі, але лишилось йому недовго. Міст було відкрито у 1963 році і це був перший у світі вантовий міст із залізобетонною балкою жорсткості. Але з початку 90-х років попереднього століття через великий трафік міст став аварійним і там припинили автомобільне сполучення. Міст став виключно пішохідним і, хоч місцями уже мав навіть дірки, мав ледь не сакральне значення для столичної молоді – там часто проводилися вечірки і просто посиденьки. Але у травні 2020 року перехід повністю перекрили для людей і почали процес його демонтажу. 

Тепер з центром півострів поєднує лише Гаванський міст. Якщо вірити столичній владі, то скоро має з'явитися ще одна транспортна артерія – Подільсько-Воскресенський міст, рух автомобільним транспортом на якому обіцяють запустити до кінця поточного року. Принаймні, з'їзд на Набережно-Рибальську уже збудовано.

Хоч поки що незрозуміло, благо він для місцевих мешканців чи все ж таки прокляття. Міст пролягає буквально в кількох метрах від житлових будинків і на рівні верхніх поверхів. А враховуючи, що він поєднує Троєщину (а це, на хвилиночку, найбільш густонаселений район) з центром, трафік там має бути досить скажений, що тягне за собою шум у досить таки тихому житловому районі.

В цілому атмосфера житлового сектору нагадує провінційні міста початку 2000-х років. І не лише через загальний зовнішній вигляд. Люди відпочивають біля під'їздів з пивом, сушать білизну на вулиці і лишають там же на вулиці велосипеди, кличуть дітей додому з вікна, а деякі чоловіки спокійно сидять біля магазинів у самих лише шортах.

Те, що журналістка Depo не місцева зчитують одразу. Хтось посміхається і навіть махає руками у камеру, а деякі люди підходили з досить недружелюбними питаннями "а що ви тут знімаєте, а нащо воно вам треба?".

Це не завжди було так. За останні роки контингент на острові трохи змінився, раніше на Рибальському жила певного роду еліта. "Це був відрізаний закритий острів, в якому переважно жили або будівельники військових кораблів, або цілі офіцерські родини, – розповідає києвознавець Кирило Степанець. – Сюди поз'їжджалося багато офіцерів з різних інтелігентних родин. Рибальський називали островом скарбів, бо тут жили дуже привабливі дівчата і до них ходила залицятися уся подільська шпана. Навіть розбірки свої тут були".

Також він розповідає, що поки не було Рибальського моста, багато працівників заводу, які жили на Подолі, узимку ходили на роботу по льоду. Досить часто траплялося, що хтось провалювався під лід і це, навіть у сталінські роки, було поважною причиною невиходу на роботу.

Степанець називає Рибальський таким собі місцевим гетто, якого, втім, теж може не стати.

У 2000-х роках висувалась ідея створити на Рибальському діловий район Київ-сіті, який би складався з 15 хмарочосів. Його мали почати водити у 2009 році, але через світову економічну кризу ідея так і не була втілена в життя. На сторінці проєкту в "Вікіпедії" є приписка "проєкт перебуває в розробці", але, напевне, що на цьому етапі він назавжди і залишиться.

На місці так званого Київ-сіті зараз зводиться шестиповерховий житловий комплекс. Він дуже резонує зі старою забудовою. І, скоріш за все, що з його заселенням Рибальський острів знову зміниться, можливо, навіть знову стане елітним. Але точно відкритішим до іншого Києва.

Фото: Катерина Ейхман